Словник Української Мови
1. Який довго перебував на відкритому повітрі, втратив свіжість, зів’яв (про рослини, їжу тощо).
2. Який довго не провітрювався, наповнився застояним, несвіжим повітрям (про приміщення).
3. Перен. Який став банальним, заяложеним, втратив новизну, актуальність (про думки, ідеї, теми тощо).
1. Який міститься в заповіті, стосується заповіту; заповідний.
2. Який передається, зберігається з покоління в покоління як найцінніше, найсвятіше; завітний.
3. Який дуже дорогий, рідний, найдорожчий; завітний.
4. Який тримається в таємниці, дуже потаємний; закритий для загального відома; завітний.
1. Остаточне волевиявлення особи щодо майна, яке набуває чинності після її смерті; документ, що юридично оформляє таке розпорядження.
2. (перен.) Настанова, повчання або принцип, передані нащадкам, послідовникам для виконання; духовна спадщина.
3. (рел.) У Біблії: одна з двох частин Святого Письма (Старий Заповіт і Новий Заповіт), що містять Божі обітниці та завіт із людством.
1. (дієслово, перехідне) Отримати щось у спадок, успадкувати майно або права від померлого згідно з його заповітом або законом.
2. (дієслово, перехідне, заст.) Зробити щось предметом заповіту, призначити у заповіті для передачі спадкоємцям.
1. Залишити заповіт, оформити останню волю щодо майна чи інших розпоряджень на випадок смерті.
2. У мовленні: наказати, наголосити щось як обов’язкове для виконання, передати як важливе вказівку чи настанову.
3. У релігійному контексті: дати божественну заповідь, встановити закон або правило, якого слід дотримуватися (наприклад, про Божі заповіді).
1. Релігійно-етична норма, правило поведінки, встановлене божественною владою та обов’язкове для виконання віруючими (найчастіше у множині: Божі заповіді, Десять заповідей).
2. (перен.) Важливе настановлення, повчання, завіт, якого слід невідступно дотримуватися.
3. (заст.) Остання воля помираючого, розпорядження щодо майна після його смерті; те саме, що заповіт.
1. Властивість за значенням прикметника “заповідний”; стан, коли щось є об’єктом заповідання, охорони або особливого шанування, часто у релігійному, етичному або культурному контексті.
2. У спеціальному вжитку (екологія, природоохорона) — статус території, об’єкта або явища, що перебуває під особливою охороною держави з метою збереження унікальних природних комплексів, історико-культурних цінностей; охоронюваний режим такої території.
3. Переносно — внутрішня, сокровенна сутність чогось; те, що становить найглибшу, найважливішу і часто приховану від загального огляду основу явища, поняття чи почуття.
1. Пов’язаний із заповідними територіями та мисливським господарством, що стосується організації та ведення мисливського господарства на заповідних територіях з метою охорони, відтворення та раціонального використання мисливської фауни.
2. Стосовний до заповідно-мисливського господарства — спеціалізованого природоохоронного господарювання, яке поєднує функції заповідника (охорона цілісних природних комплексів) та мисливського господарства (регульоване полювання для регуляції чисельності та селекції).
1. Природоохоронна територія або акваторія з особливо цінними природними комплексами, якій надано статус постійно охоронюваної державною установою з метою збереження та дослідження в природному стані типових або унікальних екосистем, біологічного різноманіття та генофонду рослинного і тваринного світу.
2. Установа (науково-дослідна, культурно-освітня), що організується для збереження, вивчення та популяризації пам’яток історії, археології, архітектури, мистецтва тощо, часто об’єднуючи їх на певній території (наприклад, музей-заповідник).
3. (Переносне значення) Місце, де в найкращому вигляді збереглися, зберігаються певні риси, властивості, явища (наприклад, заповідник народних традицій).
1. Який стосується заповідника, пов’язаний із заповідником; властивий заповіднику.
2. Який охороняється державою, перебуває під особливою охороною з метою збереження в природному стані (про територію, об’єкт природи тощо).
3. Який має особливу цінність, важливість; священний, надзвичайно дорогий, недоторканний.