Словник Української Мови
1. У лінгвістиці — граматичний відмінок (падеж) у деяких мовах (наприклад, ергативних), яким позначається абсолютний стан іменника, зокрема суб’єкт неперехідного дієслова та об’єкт перехідного дієслова; відповідає знахідному чи називному відмінку в українській мові.
2. У філософії — поняття, що позначає безумовне, абсолютне, незалежне буття або початок, яке не потребує для свого існування нічого іншого.
1. (лінгв.) Який стосується абсолютива — відмінка, що позначає суб’єкт бездієслівного речення або прямий об’єкт дієслівного речення в ергативних мовах; що виражає абсолютну дію чи стан. Абсолютивний відмінок.
2. (філос.) Який має характер абсолюту; безумовний, незалежний, самодостатній. Абсолютивна істина.
У значенні прислівника: так, що набуває ознак абсолюту; надмірно узагальнено, перетворено на безумовну та незмінну істину, позбавлену відносності та обмежень.
1. Надання чому-небудь абсолютного, безумовного значення; розглядання явища, поняття або принципу як вічної, незмінної, самодостатньої сутності, незалежної від конкретних умов, обставин чи відношень.
2. У філософії та методології пізнання — помилкове прийняття обмежених або відносних сторін дійсності за цілковиту, абсолютну істину; перетворення окремих аспектів чогось на незалежну, абсолютну суть.
1. Набувати абсолютного характеру, перетворюватися на абсолют, сприйматися як безумовна і незмінна істина, норма або цінність, що не потребує критичного осмислення або врахування конкретних обставин.
2. У філософії: ставати абсолютним принципом, підніматися до рівня абсолюту, розглядатися як самодостатня та незалежна від інших умов сутність.
1. Жінка, яка є прихильницею абсолютизму — політичної доктрини або форми правління, де верховна влада належить одному правителю (монарху) і не обмежена конституцією чи представницькими органами.
2. Жінка, яка вважає будь-які принципи, правила чи істини вічними, незмінними та безумовними, що не підлягають критиці або сумніву.
1. (філос.) Який набув характеру абсолюту, що розглядається як абсолют; доведений до стану незалежності, самодостатності, відокремлено від конкретних умов і відношень.
2. (юр.) Офіційно звільнений від відповідальності, зобов’язань або покарання; визнаний невинним, реабілітований (заст., перев. у контексті історичних документів чи міжнародного права).
1. Філософський термін, що означає розглядання явищ, понять або властивостей як абсолютних, незалежних, самодостатніх і необумовлених, надання їм статусу абсолюту.
2. У математиці та фізиці — процес або операція знаходження абсолютної величини (модуля) числа або вектора.
1. Набувати характеру абсолюту, вважатися безумовною, незмінною та вічною істиною, позбавленою будь-яких обмежень або умовностей.
2. У філософії: ставати абсолютом, розглядатися як самодостатня, незалежна від іншого субстанція або початок.
1. У римському праві — повне скасування чинного закону або правової норми новим законом.
2. У сучасному правознавстві — застарілий термін для позначення процедури повної відміни (анулювання) старого закону новим.