1. Католицький монастир, переважно ченський (чоловічий), у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема в Польщі, Чехії, Україні.
2. Назва окремих історичних монастирських комплексів, що є архітектурними пам’ятками (наприклад, у Львові, Варшаві).
-
дикунчин
Власна назва, що походить від прізвища Дикунчин; стосується особи, яка носить це прізвище, або предметів, які їй належать.
-
клячитися
1. Давати клятву, урочисто обіцяти щось, заприсягатися.
2. Підтверджувати щось клятвою, запевняти, божитися.
3. (розм.) Сильно лаятися, сваритися, використовуючи непристойні слова або вирази.
-
дикунський
1. Властивий дикунам, характерний для них; такий, що стосується дикунів.
2. Перен. Дикий, варварський, некультурний; такий, що позбавлений цивілізованості, витонченості.
-
клячити
1. Робити клячкою, надавати чомусь форми клячки (зазвичай про волосся).
2. Розмовне. Сильно псувати, зіпсувати щось, робити непридатним; також псувати настрій, плани.
-
клячатися
1. (розм.) Сидіти, перебувати десь довго, нудно або без діла; засиджуватися.
2. (перен., розм.) Довго, нудно або безрезультатно займатися чимось; копіткіти.
-
дикувато
1. У спосіб, властивий дикунам; по-дикунськи, варварсько.
2. (переносно) Нечемно, невиховано, грубо; по-звірячому.
-
клячати
1. (про коней) видавати характерні звуки, подібні до короткого ревіння або хрипкого крику; ревти, іржати.
2. (переносно, про людей) голосно, негармонійно кричати або співати; горлати, репетувати.
-
кляузничити
1. Писати кляузи, скарги (переважно необґрунтовані або дріб’язкові) на когось з метою нашкодити, дістати привілей або викликати непорозуміння.
2. (У розмовному вживанні) Поводитися як кляузник; займатися підлабузництвом, підлещуванням.
-
дикуватий
1. Який має риси дикуна; некультивований, необроблений (про рослини).
2. Переносно: невихований, нечемний, грубуватий у поведінці; нелюдяний.
3. Переносно: який перебуває у стані запустіння, занедбаності; зарослий, неприбраний.