Договір-зобов’язання — це офіційна назва конкретного типу договору, закріплена в законодавстві, який укладається між державним органом та суб’єктом господарювання (підприємством, установою) і містить зобов’язання останнього виконати певне завдання державного значення (наприклад, щодо будівництва, поставок продукції) у встановлені строки, а держави — забезпечити для цього необхідні умови.

1. Процес досягнення згоди, узгодження позицій або умов шляхом переговорів; результат такого процесу — домовленість.

2. У лінгвістиці: вид синтаксичного зв’язку, при якому залежне слово набуває ті самі граматичні форми (рід, число, відмінок, іноді особа), що й головне, наприклад: зелений листок, зеленого листка.

1. Процес гниття, що триває або завершується після початкового розкладання органічних речовин.

2. Переносно — тривалий занепад, деградація або руйнація соціального інституту, ідеї, системи тощо.

1. Властивість догматичного мислення, що характеризується схильністю до догматизму; некритичне, беззастережне прийняття будь-яких положень, ідей або принципів як абсолютних істин, що не потребують перевірки та доказів.

2. У релігійному контексті — суворе, непохитне дотримання церковних догматів та доктрин, часто з відкиданням будь-яких інтерпретацій чи сумнівів.

3. У переносному значенні — загальна риса поведінки або світогляду, що виявляється в категоричності, непохитності, відмові від розгляду альтернативних поглядів.

1. Розділ теології, що викладає та систематизує основні віровчення (догмати) християнської церкви, обґрунтовуючи їх на основі Святого Письма та священного передання.

2. Сукупність офіційно прийнятих у певній релігійній конфесії догматів, що становлять систему її віровчення.

3. (У переносному значенні) Сукупність застарілих, непохитних принципів, положень або правил у якій-небудь галузі знання чи суспільного життя, що сприймаються як незмінна істина.

1. Людина, яка сліпо дотримується певних догм, принципів або вчень, не допускаючи критики або сумнівів у них; прихильник догматизму.

2. У філософії та релігії: представник напряму, що визнає догми як безумовну істину, яка не потребує доказів і не підлягає обговоренню.

3. У богослов’ї: вчений, який спеціалізується на вивченні та викладенні церковних догматів; автор творів з догматичного богослов’я.

1. Спосіб мислення, що ґрунтується на догмах, характеризується некритичним, однобічним сприйняттям певних положень як абсолютних, незмінних істин, які приймаються на віру без доказів і не підлягають сумніву чи перевірці.

2. У філософії та релігії — напрям, який визнає догми (незаперечні, авторитетні істини) основою знання і заперечує необхідність їхнього наукового обґрунтування та практичної перевірки.

3. У побутовому вжитку — поведінка або манера людини, яка зверхньо та категорично наполягає на своїй правоті, нехтуючи іншими думками та аргументами; сліпа прихильність до застарілих правил і принципів.

Процес перетворення будь-яких ідей, вчень або принципів на догми, тобто на положення, що приймаються на віру як абсолютні істини, не підлягають критиці, сумніву чи перегляду.

У релігійному контексті — формалізація та закріплення віровчення як обов’язкової, незмінної норми.

У науці, філософії чи суспільній думці — необґрунтоване надання якійсь теорії або концепції статусу беззаперечної доктрини, що призводить до зупинки її розвитку та відкидання альтернативних поглядів.

1. Основне, обов’язкове для всіх вірян положення релігійного вчення, що оголошується церквою непохитною істиною, яка не підлягає критиці та сумніву.

2. Перен. Беззаперечна, догматично викладена істина, твердження, яке приймається на віру без доказів і критичного осмислення.

1. Основне, нерухоме положення якоїсь релігійної віри, що приймається на віру без доказів і критики і вважається безумовною, непохитною істиною.

2. (переносне значення) Положення, твердження, яке приймається без доказів, без критичного осмислення і вважається непохитною істиною, не підлягає сумніву або обговоренню.