румак

Приклад 1:
Щоправда, тоді Онуферко ледве пізнав Дзиндру, гадаючи: він здибав не Дзиндру, а козака Мамая, бо коли Ковжун нарешті добрав: те, що вирвало йому серце з грудей наглим похрустуванням, а особливо довгим, сповненим охрових бризок віддихом, — це не пекельний кінь з розповідей баби Юстини, кінь, що по всьому світі жере кістяки проклятих мерців, — а звичайнісінький козацький румак, то тієї ж миті він за конем і угледів Дзиндру в кармазинових шараварах, який сидів перед казаном, де варився куліш, над котрим Дзиндра час від часу нахилявся, попихкуючи люлькою, аж навколо тирличилися хмарки, а на обвітреному надгробному пам’ятнику висіла козацька порохівниця й шабля на подобу тієї, зображеної на старій скрині в передпокої хустівського судді, що на ній, — як це Онуферко кілька разів сам підгледів, хоча його за це ставила в куток на коліна, — що на ній, замість Біблії, присягали деякі батькові клієнти і що згодом десь зникла, — а коли Онуферко спитав, яким робом Дзиндра сидить перед ним в одязі сімнадцятого століття, то Дзиндра й пояснив, мовляв, він зовсім не сидить в одязі сімнадцятого століття, як це здається Ковжунові, а просто Онуферко, завдяки винятково інтенсивній душевній напрузі, ступив до нього, Дзиндри в сімнадцяте століття, оскільки століття не чергуються одне за одним, як це задля зручности й повелося приймати за дійсне, пристосовуючи світ до позему глухонімих однофасетних створінь, застрашених непроникненним хаосом буття, а існують одночасно всі нараз, тільки переважна більшість людей, занехаявши внутрішній зір, того не бачить, та й як їй це бачити, коли людина сама собі спорудила на очах перегородки, первісно захисні, а згодом дедалі затискувальніші й гальмуваль- ніші, а всеохопного розуму й душі бракує, щоб те охопити й унедійснити? — натомість, мовляв, у Ковжунові, завдяки надмірній схвильованості, відпали ці захисні перегородки часу й простору і тому він і засік його, Дзиндру, в сімнадцятому столітті, яке міститься так само в двадцятому, тридцятому чи в будь-якому з майбутніх чи минулих віків, як шабатурка в шабатурці, — пояснення, яке остаточно дійшло до Ковжуна не в Хусті на угорському кладовищі, хоча йому тоді багато чого прояснилося, допомігши в найтяжчі хвилини втриматися при житті, бо те, що тоді казав Дзиндра, у подальшому Ковжуновому існуванні набирало відповідно до обставин щораз іншого, подекуди навіть протилежного сенсу, нарощуючи при тому в Ковжуновій свідомості ніби додаткові клітини буття на подобу рибних плавальних міхурів, лише ці міхурі відповідно до душевних коливань то розширювалися до розмірів кімнати, то зморщувалися до гірчичного зерняти, — а майже півстоліття пізніше в центрі Мюнхену, коли Мстислав Гром’як невдовзі перед тим, як прогоріти з таксі, власником якого він тоді Ще називався, порахувавши в хвилину затьмарення, що він, Гром’як, так само, як й інші, зіб’є собі (властиво, не так собі, пощо йому маєтки?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”