Приклад 1:
Адже що частіше він оприсутнював у пам’яті поновну появу Лужного в своєму житті, спочатку в Беллярії, а потім у Ріміні, то наполегливіше він зміцнювався на думці, що тодішній приїзд Лужного до табору викристалізував у ньому, Керикові, щось таке, що без Лужного ніколи не прокинулося б, і вдячність до Лужного за це пробудження, про яке він, Керик, нікопи не насмілився б зайво мопоти язиком, щоб не розплескати надто мімозного скарбу в душі, сповнило його назавжди теплотою й особливо променистою прихильністю до Лужного, незалежно від усіх тих незчисленних більш чи менш огидних пліток, що їх щедро ширили надмір прискріпливі до соломини в чужому оці розумахи, устатковуючи власними вадами людину, яка попри нібито подостатком засвідчену зовнішню розкиданість серед навколишнього залізнощелепного паскудства мала в своєму єстві щось таке світле й цілюще, уділене Божою ласкою, що стабілізуюче впливало на нього, Керика, який це глибоко відчув тієї днини, коли після понад шестирічної перерви знову побачив уже дорослого, однак майже незмінного, лише відповідно змужнілого Лужного, з його по-давньому несподіваною усмішкою й зі світлими в каштанових цяточках очима, як це він назавжди застиг у його, Керикових, спогадах, — Лужного, котрий ніби взявши віднайденого приятеля за плечі, повернув його, Керика, до самого себе, пробудивши з глини. Щоправда, це пробудження, хоч і спричинене Лужним, сталося не в його присутності, а десь на другий день після його від’їзду, коли він, Керик, по дорозі до лазні випадково, трохи довше, ніж звичайно, зупинив погляд на клюмбі біля шатер військовополонених, — клюмбі, зробленій на подобу вишивки з піску, глини й товченої цегли, яку він сам допомагав товкти й під орудою Стецька Макухи сипати у рівчаки розмежованого на невеликій купі землі взору, повз котрий він, Керик, згодом безліч разів проходив, дивлячися й не бачачи його, а тепер від того лише, що Лужний від’їхав, залишивши в грудях наче зменшений віддих, і він, Керик, поглянув на сотні разів проминану клюмбу, перед ним репнув усесвіт, і його, Керика, пойняв стан, наче цієї миті він, щойно пробуджений до життя шматок нетямущого м’яса, вмочує пальці в саму сутність буття, яке росте, вируючи, аж він, Керик, у ньому захлинається, не годний передати відчутного жодними знаними йому словами, бо що більше він докладає зусиль, то більше воно блідне й тоншає, вислизаючи й на тому місці ширячи щемливу тугу майже так, як це йому, Керикові, трапилося, хоч і в дещо іншому ключі і не з такою, як тепер, потужністю, того вечора, коли він разом із професором Сорокою, що, за штукарського посередництва Степана Кандійки за межами табору вимінявши на контрабандні цигарки лапату білу квітку, — чи то лілею, чи то жоржину (у квітах він, Керик, не дуже тямив, та й, зрештою, чи й справді лілея так уже істотно відрізнялася від жоржини?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
