Приклад 1:
— а чи тому, що вона нагадувала йому рано померлу власну неньку, котрої йому, Журавському, усе життя бракувало) разом з Миросею у домовину ніби лягла й частка його душі, цим самим ніби заохочуючи покійницю навідуватися і за рештою, бо інакше як можна було пояснити те, що одразу ж після похорону три ночі підряд саме до його, Журавського, а не до Михасевого чи якось іншого, помешкання приходила Мирося, перестріваючи його, Журавського, в темному кутику посеред коридору по дорозі до вбиральні, аж він кидався піднімати з ліжка Марту, свою дружину, благаючи, аби вона супроводила його вночі до туалетної мушлі, оскільки при Марті покійниця не з’являлася, а мертвої Миросі, попри не абияку симпатію до живої, він, Журавський, панічно боявся, знаючи: ще одна зустріч з покійницею, й його, Журавського, вхопить інфаркт, дарма що його власна дружина й підсміювалася з його переляку, уголос чудуючися, як це він, Журавський, котрий замолоду брав активну участь у війні, не раз заглядаючи у вічі тіточці з косою і досі за жодних перипетій не уподібнювався до страхопудів, тепер, як увійшов у літа, сахається безневинного привида? — але добре було їй підсміюватися, коли Мирося їй не з’являлася, а вже й поготів не простягувала назустріч букета з морожених заінеїних пстругів, від яких у нього, Журавського, кригою бралася середина так, як колись від появи мертвого Ілька Федорука, його, Журавського, найліпшого приятеля, що поліг у Монте-Кассіно, б’ючися проти німців в армії Андерса під наличкою поляка, під якою, крім Стецька Лужного та його самого, Журавського, ходило ще чимало українців, що з різних причин: з ідеалізму, дурної голови, аби вижити чи з надмірної відваги, як Федорук, котрому нікуди було подіти молодечого запалу, а в армії Андерса нагодилася добра нагода понюхати пороху, що, грішним ділом, тоді приваблювала і його, Журавського, тим більше, що він, як і Лужний, народився на території, яка формально належала до Польщі, – на довший чи коротший час, а дехто, заради вигідніших коньюнктурних можливостей і назавжди, поробилися поляками, — доля бездержавних українців, що століттями щедро гинули за чужі прапори, ідеї, суспільства й держави, замість, як інші, ощадніші й себелюбніші народи, будувати свою власну, як це перегодя в шпиталі, видужуючи від поранень у Монте-Кассіно, доходили спільного висновку, звісно, не без деякого впливу Григора Волобуцького, Отецько Лужний і він, Журавський, згадуючи Ілька.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
