1. (у біології, зоології) Властивість деяких тварин, зокрема комах, мати різні форми або морфи в межах одного виду, що визначаються генетично та/або екологічними умовами, наприклад, різні касти у мурах або термітів.

2. (у лінгвістиці) Властивість мови мати довгі (розгорнуті) форми слів або граматичних конструкцій у порівнянні з іншими мовами або варіантами.

Вроджена аномалія товстої кишки, при якій сигмоподібна ободовна кишка (сигма) має надмірну довжину та розширення, що часто призводить до хронічних запорів та інших порушень пасажу кишечника.

1. Антропологічна та краніологічна характеристика, що означає довгоголовість — форму черепа, у якої поперечний діаметр значно менший за поздовжній (головний показник — черепний вказівник менше 74.9).

2. В антропології — тип будови черепа людини, для якого характерна подовжена форма в горизонтальній проекції.

1. (археологія, архітектура) Тип давньогрецького храму, що характеризується видовженими пропорціями та великою кількістю колон уздовж довгих сторін (зазвичай 6 колон на фасаді та 13–15 на бічних сторонах), наприклад, храм Аполлона в Сіракузах.

2. (історія мистецтва) Узагальнена назва для давньогрецьких храмів, що мають подовжену форму та портик з колонами, відмінну від компактніших типів (наприклад, периптера).

1. Людина з довгою та вузькою головою, у якої поперечний діаметр черепа становить менше 75% поздовжнього (головний показник).

2. В антропології — представник антропологічного типу, що характеризується подовженою формою мозкового відділу черепа (доліхокефалією).

Доліхобласти — це великі яйцеклітини, що містять значну кількість жовтка, характерні для деяких тварин (наприклад, деяких комах, павукоподібних, ракоподібних).

Доліхобласт — тип ембріональних клітин у тварин, які характеризуються повільним дробленням і дають початок переважно ентодермі та частині мезодерми.

1. Зменшувально-пестлива форма від слова “долото”: невелике долото, ручний столярний або слюсарний інструмент для обробки дерева чи металу у вигляді загостреної сталевої пластини з ручкою.

2. (у геології, техніці) Різальний елемент (коронка) бурового інструменту, що призначений для руйнування гірської породи при ударно-обертальному бурінні свердловин.

Процес додавання, прикріплення або нарощування чогось шляхом приліплювання, часто з метою виправлення, реставрації або зміни форми.

У технічних та реставраційних контекстах — метод відновлення або корекції об’єкта (наприклад, деталі, скульптури, керамічного виробу) шляхом приклеювання або приєднання недостаючих фрагментів матеріалу.

Процес завершення лікування, що передбачає остаточне усунення наслідків захворювання або травми після основного курсу терапії.

Додатковий, завершальний етап лікувальних процедур, спрямований на відновлення функцій організму та запобігання рецидивам.