Словник Української Мови
Буква
Послідовність музичних звуків, організованих у часі за висотою, тривалістю та силою, що утворює осмислене ціле та є основою музичної думки.
Гармонійне поєднання звуків у мовленні, що створює певну інтонаційну виразність; співзвуччя.
Переносно: внутрішня гармонія, стрійність, що викликає естетичне задоволення (наприклад, мелодія душі, мелодія пори року).
Приклад 1:
знов грає [мелодія № 5]. Ні… стій… Ба!
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 2:
(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами.)
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 3:
Ця мелодія датується III ст. до н. е. Старокитайські мистецтво та музика справили істотний вплив на формування середньовічної японської, корейської, в’єтнамської та монгольської культур, для яких культура ханьського Китаю впродовж багатьох століть була своєрідним еталоном і предметом наслідування.
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”