марина

Приклад 1:
Властиво, Тадзьо спочатку й не мав наміру йти до Вашінґтонського мосту, який саме тоді ремонтували, потовщивши з обох боків, крім середини, риштуванням, від чого здавалося, ніби міст випинається вгору, — а вирішив розім’яти ноги в парку над Гудзоном і подивитися, чи ще рибалки дротяними кошиками з прикріпленими куснями м’яса на дні дротяного ковпака ловлять крабів, а тоді перед мостом звернути до Левка Довганя, який тоді ще винаймав кімнати в Олени Гаєвичевої у тих затарганених будинках (Тадзьо не раз був свідком, як Левко руйнувався, п’ючи щодня бляшанку отрути, що ані трохи не спиняло Тарганячого потоку, бо таргани не лише лазили по тарілках, а й скапували зі стелі, змушуючи Левка, не заради себе, а заради семирічної Юлі, яку таргани доволили до шоку, бігати по хаті з отруйною пирскавкою, оскільки на місце тих, що їх виморював Левко, наповзали нові з сусідніх помешкань, із міжстінних отворів на сміття чи й просто знадвору з мурів), що їх невдовзі збурили, прокладаючи низом автостраду, котра й загнала Левка на Бруклін до Івана Архипчука, який допомагав Левкові мити й безболісно розчісувати Юліни майже кінські коси, що їх Левко ні на які Іванові намови не хотів обтяти своїй одиначці, та перевіряти шкільні завдання, радячи упертому Левкові одружитися, бож його незрівняна Марина однак не воскресне і не всі мачухи конче мусять бути відьмами, а Юлі треба б і жіночої руки, а то дитина тільки й знає, що чоловіче товариство, на що Левко лише нечленоподільно відбуркувався, байдуже, чи це говорив йому Архипчук, чи Тадзьо, кожного разу, як навідувався до нього, — аби разом із Левком податися на 168 вулицю до кишкоподібної манюцюпенької корчомки-забігайлівки, котру тоді ще провадив Максим Костриця, заки переїхав до Канади, де його раптом винесло в скоробагатьки, в яких він однак довго не втримався, бо молитися на золоте теля Максим не схотів, мовляв, він не на те прийшов на світ Божий, і, залишивши нетямущій жінці всі статки, однієї днини вийшов з дому, як звичайно, і щез, мов у воду впав, може, й справді, — як то за чаркою прозраджував Михась Дихало, якому нібито невдовзі перед щезненням звірявся Максим, — помандрувавши до пекла за терезами справедливости, що їх загилив нечистий із гетьманської каплиці в Батурині день перед тим, як Мєньшіков зрівняв із землею ворохобницьке місто разом із мешканцями, не зглянувшися ні на жінок, ні дітей, бож зникла міра на добро й зло з людського серця, — аби трохи рівноваги й справедливости запанувало на землі, — про що Максим кожного разу нагадував відвідувачам його корчомки, котрі сходилися не так на випивку (що випивка? вихилити склянку можна було і будь-де!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Якщо твоїх добрих учинків назбирається стільки, що горлиці вистачить із них увібратися в колодочки, вона знесе тобі всі три яйця, яких ти не допильнував, і ми тоді разом підемо крізь цей ліс, що є правим оком твоєї бабуні» — і от саме від цієї безглуздої обіцянки, котра не має ні голови, ні ніг, йому, Сипкові, зупиняється кров у жилах, і він дубіє від жаху й образи, так, саме образи за якусь велику несправедливість супроти нього, Сипка, байдуже, що він і сам не добере, у чому міститься ця волаюча несправедливість, що, самозрозуміла річ, нищить нервову систему й опіком сідає на дванадцятипалу кишку, на якій він, Сипко, до речі, вже мав виразку, котра чи не затялася й справді загнати його під землю, хоча тут він, Коновченко, який досі мовчки слухав дедалі схвильованішу розповідь, рішуче перепинив Сипка, кажучи, нехай він, Сипко, викине з голови й думати про смерть, а натомість, не гаючися, піде на медпункт, аби його обстежив лікар, попри те, що він, Сипко, як він твердить, не любить ні лікарів, ні медицини, — неприязнь, що її він, Коновченко, частково поділяє, оскільки йому самому не надто лежить серце до ескулапів, але, мовляв, у випадку його, Сипка, треба керуватися не тим, що людина любить чи не любить, на це ще прийде свій час, а тим, що втримає її при житті, з якого не вільно по-песячому втікати, з переляку підгорнувши під себе мокрий хвіст, замість обтруситися, набрати в легені повітря й діяти, і це тим більше, що він, Сипко, скручується від болю в лівому паху, від чого, як це він сам признається, йому мука ступати на ліву ногу, з чого недвозначно випливає, що від цієї біди його, Сипка, звісно, з Божою допомогою, може порятувати тільки лікар, до якого він, Коновченко, якшо Сипко й далі зволікатиме, потягне його силою, прикликавши на підмогу Юрка Христенка й Ярослава Барабаша, — запевнення, яке врешті-решт таки подіяло на Сипка, хоча він, Коновченко, не покладаючися, чи воно подіє, одразу ж після цієї розмови подався до полковника Крата й вияснив йому, що хлопець помре, якщо негайно не отримає лікарської допомоги, отож нехай він, Крат, з огляду на його авторитет серед англійських урядовців, вживе відповідних заходів, що той негайно й вчинив, внаслідок чого Сипко й опинився в шпиталі в Чезенатіко, де йому оперували кишку, настільки ґрунтовно її підлатавши (чому, деякою мірою, сприяли і молодий організм, і повторна операція, і те, що він, Коновченко, деякий час бігав біля Сипка квочкою), що коли дивізійників, уже в Англії, перевели на цивільний статус, Сипко, як і Кобець, ще три роки просидівши на землі Апьбіону, невдовзі як цілком здорова робоча сила виїхав до Канади, а звідти слідом за Кобцем, з яким Сипко приятелював, і до США, де на рік пізніше, ніж Євстафій, котрому його енергійна Дарка саме народила Мирона, одружився з Христею Гурко, до котрої він, Коновченко, заки зустрів Олю Старовійт, трохи залицявся і котра за п’ять років стала матір’ю чотирьох дуже вродливих, як і сама, лише, як на нього, Коновченка, трохи зависоких дівчат, наймолодшу з яких, Марину, він, Коновченко, востаннє бачив на забаві в Народному Домі напередодні її від’їзду до Европи в супроводі Кобцевого нащадка, ще вишого, ніж Марина, Мирона, шо, здається, ладен був супроводжувати Марину на край світу, не те шо до Парижу, де наймолодша й найнепосидючіша із Сипківен вже другий рік студіювала романістику, в перервах між навчанням навідуючися до батьків до Нью-Йорку, звідки тепер, як це йому, Коновченкові, сама Марина й похвалилася, вона у супроводі Мирона Кобця, Богдана Горінчева й Ліни Кобилко, яким, під впливом Марининих розповідей, забаглося трохи побачити старого Світу, поверталася до Франції, щоб, заки розпочнеться черговий семестр, винайняти на спілку з товаришами авто й не дорогим коштом поїздити Европою, зупиняючися безплатно чи майже безплатно по українських осередках на подобу оселі отця Когута біля Страсбургу чи інтернату в Мюнхені, а то й просто в розкиданих по всій Европі знайомих, тобто не особисто її, Марининих, знайомих, а знайомих її батьків чи навіть знайомих їхніх знайомих, чиїми адресами був заповнений Маринин адресар, в агітуванні за подорож до Европи ваговитий доказ заздалегідь налагодженої мережі ночівель, а тим самим і до мінімуму скорочених видатків, здавалося б, — і то не лише на її, Маринину, думку, — більш ніж привабливої подорожі, в програму якої входили, крім самозрозумілих оглядин музеїв і пам’яток старовини (бо інакше пощо взагалі рухатися з місця? ), ще й виключно розвагові відвідини Сергія Соколюка, власника однощоглової яхти й просторого власного помешкання в Ґрімо, Сергія, котрий ще минулого року досить наполегливо запрошував у гості не тільки особисто її, Марину, а й усіх її друзів, чим було б просто гріх не скористатися, і заїзд, аби трохи відпочити й поплавати, на кілька днів до порожньої, устаткованої всіма вигодами Окуненкової вілли в Ляванду, що нею Окуненки користувалися три тижні на рік у серпні, в інший час охоче віддаючи її до послуг низчесленних українських мандрівних гостей, котрих недріб’язкові господарі просили дотримувати єдиної умови: залишати віллу в тому вигляді, в якому її заставали, а саме: не бити посуду, не руйнувати меблів, не пропалювати цигарками килимків і підлоги, й не залишати куп сміття, за що вона, Марина, вже перебирала на себе відповідальність, оскільки безплатною віллою на Кот-д-Азюр не випадало гребувати, крім того, вона, Марина, зобов’язувалася, враховуючи індивідуальні побажання кожного учасника подорожі, бути сумлінним Гідом по Еспанії, Італії, Франції, ну й, очевидна річ, по Провансу, Гарантуючи компаньйонам справді цікаву подорож, яка мало не розклеїлася ще в Парижі, де Ліна раптом, попри наполегливі її, Маринині, вмовляння, затялася їхати спочатку до якихось родичів, котрі, загаявшися з еміграцією, присохли в Німеччині, про що в Нью-Йорку не було й мови, а Богдан одразу ж погодився супроводжувати Ліну, що означало: їй, Марині, хоч подорожуй удвійку з Мироном, чого Мирон, звісно, хотів, а вона, Марина, ні, попри те, що Мирон їй подобався, однак вона, Марина, поклала собі, на відміну від своїх у любовних справах надто емансипованих товаришок, не поспішати ні з коханням (майже обов’язковим для студенток), ні з одруженням, на що вона, Марина, мала свій власний погляд, дещо відмінний від оточення, воліючи без тягару на карку, нехай для декого й солодкого, трохи розглянутися на цьому світі, отож, здибавши під українською церквою на Сен-Жермен, куди збиралися не тільки для молитов чи для оглядин Мазурикового іконостасу, а й для зустрічей, обміну пліток та інформацій, а то й просто гону дещицю попереливати з пустого в порожнє, що компенсувало тугу всіх емігрантів усіх часів і народів за рідним словом і дедалі недосяжнішою, та ще й удушуваною батьківщиною, заради якої люди й збиралися біля церкви, і то не лише місцеві українці, а й ті, яким траплялося бодай на день зупинитися в Парижі, — отож, здибавши біля погруддя Шевченка студента медицини Василя Пацьору з Венесуелі й двометрову, на відміну від невеликого й жилавого Василя, жовтоголову дитину (її, Маринине, перше враження було: це не волосся, а пухкий жовтий молочай росте на голові в хлопця) з тілом олімпійського змагуна, заполоненого ідеєю ґвалтовного вдосконалення світу, Гната Водяника з Австралії, вона Марина, намовила їх обох на спільну подорож, якщо вже не до Еспанії, звідки Гнат нещодавно повернувся, подорожуючи на палець, то бодай до Провансу, а там і до Соколюка в Ґрімо, в напрямі якого наступного дня вони й вирушили у винайнятому сітроені.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), ще й виключно розвагові відвідини Сергія Соколюка, власника однощоглової яхти й просторого власного помешкання в Ґрімо, Сергія, котрий ще минулого року досить наполегливо запрошував у гості не тільки особисто її, Марину, а й усіх її друзів, чим було б просто гріх не скористатися, і заїзд, аби трохи відпочити й поплавати, на кілька днів до порожньої, устаткованої всіма вигодами Окуненкової вілли в Ляванду, що нею Окуненки користувалися три тижні на рік у серпні, в інший час охоче віддаючи її до послуг низчесленних українських мандрівних гостей, котрих недріб’язкові господарі просили дотримувати єдиної умови: залишати віллу в тому вигляді, в якому її заставали, а саме: не бити посуду, не руйнувати меблів, не пропалювати цигарками килимків і підлоги, й не залишати куп сміття, за що вона, Марина, вже перебирала на себе відповідальність, оскільки безплатною віллою на Кот-д-Азюр не випадало гребувати, крім того, вона, Марина, зобов’язувалася, враховуючи індивідуальні побажання кожного учасника подорожі, бути сумлінним Гідом по Еспанії, Італії, Франції, ну й, очевидна річ, по Провансу, Гарантуючи компаньйонам справді цікаву подорож, яка мало не розклеїлася ще в Парижі, де Ліна раптом, попри наполегливі її, Маринині, вмовляння, затялася їхати спочатку до якихось родичів, котрі, загаявшися з еміграцією, присохли в Німеччині, про що в Нью-Йорку не було й мови, а Богдан одразу ж погодився супроводжувати Ліну, що означало: їй, Марині, хоч подорожуй удвійку з Мироном, чого Мирон, звісно, хотів, а вона, Марина, ні, попри те, що Мирон їй подобався, однак вона, Марина, поклала собі, на відміну від своїх у любовних справах надто емансипованих товаришок, не поспішати ні з коханням (майже обов’язковим для студенток), ні з одруженням, на що вона, Марина, мала свій власний погляд, дещо відмінний від оточення, воліючи без тягару на карку, нехай для декого й солодкого, трохи розглянутися на цьому світі, отож, здибавши під українською церквою на Сен-Жермен, куди збиралися не тільки для молитов чи для оглядин Мазурикового іконостасу, а й для зустрічей, обміну пліток та інформацій, а то й просто гону дещицю попереливати з пустого в порожнє, що компенсувало тугу всіх емігрантів усіх часів і народів за рідним словом і дедалі недосяжнішою, та ще й удушуваною батьківщиною, заради якої люди й збиралися біля церкви, і то не лише місцеві українці, а й ті, яким траплялося бодай на день зупинитися в Парижі, — отож, здибавши біля погруддя Шевченка студента медицини Василя Пацьору з Венесуелі й двометрову, на відміну від невеликого й жилавого Василя, жовтоголову дитину (її, Маринине, перше враження було: це не волосся, а пухкий жовтий молочай росте на голові в хлопця) з тілом олімпійського змагуна, заполоненого ідеєю ґвалтовного вдосконалення світу, Гната Водяника з Австралії, вона Марина, намовила їх обох на спільну подорож, якщо вже не до Еспанії, звідки Гнат нещодавно повернувся, подорожуючи на палець, то бодай до Провансу, а там і до Соколюка в Ґрімо, в напрямі якого наступного дня вони й вирушили у винайнятому сітроені. Очевидна річ, якби вона, Марина, хоч трохи здогадувалася, що Провидіння слабує на невигойну алергію навіть до найпоміркованіших переінакшувачів законів життя й природи, а до світовдосконалювачів зокрема, чи тому, що частоти випромінювань людей з ідеями, скерованими на переінакшення порядку речей, збуджуюче діють на невралгійні вузли буття, вивільнюючи несподівані рефлекси, що негайно розв’язують ланцюги далекосяжних подій, чи тому, що вищі сили, на підставі досвіду, надто добре знають, чим закінчуються всі світовдосконалення, внаслідок яких людство століттями не вилазить із моря крови, а тому якнайхутчій і задушують такі спроби в зародку, за єдиним винятком, коли Всевишній, бачачи, що людству вже остаточно забила вуха й памороки сатаниська скверна, насилає чергового світовдосконалювача на очманілих смертних, хоч і тоді, бодай на початку, Провидіння, ймовірно, не годне стриматися від спокуси, аби нё напхати такому чоловікові трохи палиць у колеса, про що їй, Марині, було невтямки, — якби вона, Марина, принаймні дещицю в цьому орієнтувалася, вона, певна річ, десятою дорогою обійшла б Гната, з примхи долі устаткованого, як це запізно виявилося, унікальним невидимим громовідводом, котрий ухищався притягати до себе блискавки навіть тоді, коли на небі не виднілося жодної хмарини, — обставина, яку сам Гнат пояснював винятковою чутливістю вищих сфер до його особи, внаслідок чого з ним, Гнатом, скільки він себе пам’ятав, приключалися різні, переважно незвичайні історії, наче він, Гнат, служив за живого каталізатора, що відрухово викристалі- зовував навколо себе події, які мокрим рядном накривали не лише його, Гната, а й усіх, хто перебував у безпосередній близькості біля нього, однак не надовго (а це ніби до певної міри знаменувало собою, що Провидіння його, Гната, не те що переслідує, а радше з дещо своєрідних, однак із чисто виховних міркувань, дещицю страхає, — очевидна річ, цілком марно, аби він, Гнат, не пхав свого носа туди, куди його не вільно пхати, хоча, властиво, саме це і є найцікавіше в житті, від чого він, Гнат, ніколи не відмовиться, байдуже, чи це комусь подобатиметься, чи ні, навіть якби йому, Гнатові, довелося заради цього воювати з вищими силами, що, між іншим, згідно з його, Гнатовими, спостеженнями, тим навіть подобається, оскільки й Провидіння не терпить папуш, — насправді ревно пильнуючи, аби в останню мить витягти його за шкірку, як кошеня, з найтяжчої халепи), бо, мовляв, раніше чи пізніше всі перипетії, в які він, Гнат, досі потрапляв, завжди оберталися на добре, навіть якщо попервах і виглядало, ніби це вже кінець і тут не зарадять ні хитрощі, ні витримка — передчасно не губити терпцю, як, наприклад, і тепер, коли їх затримала поліція як терористів, щойно вони виїхали з Сарселю, де він, Гнат, за ту півгодину, на яку вони, тобто, властиво Мирон і Марина, плянували вступити до Наукового Товариства імени Шевченка, мало не загинув у підземному обвалі, пішовши, заки Марина в бібліотеці гуторила з Дарією Сіяк, а Василь і Мирон розпитували Кубійовича про енциклопедію й пов’язану з цим для Мирона евентуальну співпрацю, пішовши за сіреньким котиком, що одразу потоваришував із Гнатом, досліджувати, куди ведуть із льоху напівзавалені й загороджені прогнилими дошками проходи, що колись сполучали з дальніми сусідами перетворений з бігом часу на шпиталь, готель, гуртожиток і, нарешті, на українське товариство імені Шевченка запущений сарсельський замок, із майже протягом двох століть невживаних підземних проходів якого Василь із Мироном, завдяки нявканню котика, що не відходив від потерпілого, витягли непритомного Гната, ніби тільки на те, аби їх усіх, щойно вони, подряпані й посинцьовані після рятівної акції й пов’язаної з цим майже добової затримки, виїхали на простору дорогу з Сарселю на Мо, затримала поліція, до чого, деякою мірою сприяло не тільки те, що Гнат, Василь і Мирон густо були обклеєні пластирями, а й те, що Мирон, чи то воліючи припинити дискусію між Мариною й Гнатом, чи просто надолужуючи згаяний у Сарселі день, бо до Гната викликали лікаря, боячися, що йому обвал пошкодив грудну клітку, — Мирон їхав зашвидко, що й дало поліції підставу затримати їх як терористів, а Гнатові додаткову нагоду докладніше роз’яснити, хоча про це він подостатком говорив і в Сарселі, вже після того, як Василь і Мирон, самі ризикуючи назавжди залишитися привалені цеглою й глиною під землею, завдяки кошеняті, що невтомно подавало сигнали, знайшли Гната в підземному проході й витягли непритомного нагору, — мовляв, нехай ані примусова зупинка в Сарселі, ані найновіше звинувачення в тероризмі, їх, Марину, Василя й Мирона, ні рісочку не хвилює, бо всі неподобства, що сиплються з небесних ляд, а чи виклубочуються з турячих рогів пекла на нього, Гната, ну, й автоматично, на всіх тих, хто перебуває у його, Гнатовому, безпосередньому оточенні, не довготривалі, як і оця вимушена затримка в поліції, — у чому Гнат і справді мав рацію, оскільки, встановивши, що в подорожніх не підроблені паспорти, що їхніх прізвищ нема на списку розшукуваних кримінальних злочинців, що Мирон зблизька, особливо, як він зняв окуляри проти сонця, зовсім не подібний до німецького терориста, що Гнатів футляр для сопілки містить і справді сопілку, а не вибухівку чи гашиш, як це Гнатові спало на думку пожартувати, бо в його, більш ніж обмеженому, франкомовному словниковому запасі саме на це речення назбиралося досить знаних слів, що їх Гнат і вирішив продемонструвати, заки Марина встигла вдарити його під ребро, аби він припинив лінгвістичні вправи, що Василь, попри його гоголівську зачіску й коротко підстрижену смоляну борідку не чеґеварівський анархіст, який нещодавно забив латино-американ- ського посла в Парижі, а нащадок миролюбних українських гречкосіїв, — поліція їх відпустила, чому, звісно, не абияк сприяла Маринина вияснювальна промова добірною французькою мовою, внаслідок котрої поліція навіть дарувала їм кару за недозволену швидкість, що одразу ж піднесло настрій усьому товариству, розширивши на радощах не лише їхні молоді легені, а й повітря в задньому, не надто новому колесі, котре й луснуло, щойно авто минуло Трільпор, цим ніби подаючи знак, що Гнатова присутність і далі під певним кутом урухомлює й згромаджує, як під час криголаму, події, і тому особливо їй, Марині, треба бути пильною, хоч вона тоді, звісно, зеленого поняття не мала, в чому саме та її пильність повинна виявлятися.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”