рококо

Приклад 1:
Очевидна річ, йому, Тарасові, втішеному, що в Новому Світі в нього об’явилася тітка, котрій він, далебі, не збирався сідати на карк, і на думку не спадало, чим обернеться для нього гостина в тітчиній посілості, перетвореній на сад, квітники й кільце хащів, що замикали квадрат садиби, зі штучними озерами, водограями, помаранчовими деревами в кадовбах, клюмбами, крученими доріжками, подекуди оздобленими скляними, досить величенькими й масивними творивами, в яких, за певного зосередження, можна було вгледіти щось подібне до голови, ноги, жіночого стегна, півнячого гребеня, дзьоба, руки чи бадилини, — й зі скрізь свіжопогиреними на кулі, півмісяці, піраміди, літаври, зірки й літери деревами та кущами, хоча згодом йому, Тарасові, котрому не вкладалося в голові, що чимала, а головне, так бездоганно уряджена, посілість належить не державі, а приватній особі, та ще й його тітці, — Діяна Рибачук вичерпно пояснювала, мовляв, нехай він, Тарас, не дивується, що в її садибі панують самі криві лінії, за винятком поламаної чотирикутником єдиної некручної дороги, що від вихідної брами праворуч досягає каналу, під прямим кутом повертає й іде вгору уздовж води до чергового прямокутного закруту, від якого простує повз три круглі квітники перед кам’яницями, розташованими на невеликій віддалі одна від одної, повз лябіринт із водяним годинником посередині, аж до першої альтанки біля другого каналу, де знову під прямим кутом повертає на схід повз грядки з тюльпанами до другої альтанки й далі до теплиці з невеличкою прибудовою-звіринцем, на розі якого ще раз заламується й добігає до брами, замикаючи чотирикутник, — єдині прямі лінії всієї посілости, котрими мчать злі сили, що, як відомо, рухаються лише по прямій і тому й не годні проникати ні до кола, ні на внутрішні спіральні доріжки, які з охоронних міркувань і домінують у садибі, де, крім головної, рококової концепції краєвиду, частково використано й досвід, застосований у Во-ле- Віконті, і деякі елементи англійського чи радше японського садівництва, лише згрубша приступного немедитативній, значно дитячішій, ніж східня, ментальності західньої людини, з вкрапленням (дуже поміркованим, зокрема в оформленні країв середнього басейну й верхнього кола водяного годинника), замість руїн, деяких складників ацтецької архітектури, — крім того, вона, Діяна, реалізувала ще й деякі власні нововвдення на подобу альтанок, кожна з трьома фігурними, з непробивної скляної маси, досить високими фіртками, каталізаторами й перетворювачами злих сил, залежно від їхньої напруги, на світлову енерґію, на добриво чи на порошок для прання, а також неглибоких, завдовжки з метр, цементних півмісяців з водою на кожному закруті вісімок- стежинок, покладених в основу садиби, оскільки вони є наочними відтинками часу водяного годинника, стрижня всієї посілости, де і водяний годинник, і вісімки-стежки, і решту рослинних та архітектурних складників підпорядковано об’єднувальному елементові, — рококо, і це її, Діянине, не так навіть замилування, як своєрідне навернення на рококо, що до нього вона чи не добру половину життя була досить байдужою, сталося (як про це ще й донині дехто вболіває) ані не внаслідок її, Діяниного, захворювання на манію великости, ані не тому, що її, Діяну, нагло опали дитячі спогади з Квебеку, коли вона, замість англійської, розташованої в іншій дільниці, відвідувала поруч із їхнім будинком французьку школу, до якої її, Діяну, послали частково зі зручности, а частково з намови Олекси Дорощука, приятеля її батька, друкаря, філософа, скульптора, пейзажиста, шанувальника Ватто й Фрагонара, іграшкаря, теоретика садівництва й апологета рококо, що перегодя загинув на Соловках, повернувшися на перший заклик червоного щуролова будувати незалежну, дарма що радянську Україну, куди і її, Діянин, батько, натоді великий прихильник комунізму, лагодився повертатися і тільки завдяки наглій смерті матері, яка наклала на себе руки, втримався, бо, здається, відтоді почалося його поступове протверезіння, хоча він ще довго не признавався, що йому злетіла полуда з очей, — а просто тому, що для неї, Діяни, яка саме повидавала дочок заміж і раптом опинилася в цілковитій порожнечі, що й справді ніби повернула її, дорослу жінку, на короткий час до вихідних точок дитинства, — для неї, Діяни, рококо виявилося не одним із віджилих стилів, а викраяним саме на її мірку напрямом людського духу, своєрідним едемським островом, де, незалежно від її, Діяниного, єства, весь час жила її дитяча любов до Олекси Дорощука, випадково закоханого в рококо, а не в якийсь інший стиль, добу чи цілу культуру, а що вона, Діяна, обожнювала Дорощука, свою няньку, вчителя, принагідного товариша дитячих ігор і, як пізніше вона, Діяна, здогадувалася, потаємну, навіть смертю не цілком прозраджену, любов її матері, — не тільки за те, що він показував, як ліпити з вологої глини півників, людей і коней, чи за те, що чомусь у завжди напівтемній друкарні, де, як це їй, Діяні, залишилося в пам’яті, горіли довгі й кручені, мов куделі, вогні, снували мовчазні постаті й протікала олов’яна річка, дозволяв їй, Діяні, брати зі скриньок металеві літери, складати їх вервечками, а тоді дивитися, як на них з казана ллється розтоплене олово, а радше, і то найбільше, за те, шо він, Дорощук, розмовляв з нею, як із дорослою, викладаючи їй, шестилітній дитині, своє видиво світу, в якому панувала шляхетність, розсудливість, світло й доброта, шо (як це вона, Діяна, тоді зовсім виразно відчувала, хоча розумове осмислення того прийшло далеко пізніше) променювала з Дорощука на всі боки, перепадаючи подостатком і їй, не тому, шо Дорощук вирізняв її, Діяну, з-поміж інших дітей, як це вона, Діяна, малою гадала, а просто це був його спосіб однаково уважно ставитися до малолітніх і дорослих, що її, Діянина, часто брала йому за зле, постава, яку вона, Діяна, зрозуміла далеко пізніше, шкодуючи і матір, і Дорошука, — то все, чим захоплювався Дорощук (а він захоплювався не лише малярством чи філософією, а й теслюванням чи слюсарством, вважаючи поєднання фізичної й духовної активности в одній людині конечною передумовою для створення справедливішого, ніж існуючі, суспільства, яке, мовляв, уже замайоріло на обрії і яке не забарилося поглинути свого надто довірливого адепта) — було й для неї, Діяни, гідне любови й наслідування. Зрештою, якби Дорощук нараяв її батькам, тобто не батькам, а батькові, бо , скільки вона, Діяна, пам’ятала, — тільки роками пізніше збагнувши, що коштувала та стриманість її матері, людині обов’язків, не так накинених ззовні, як виснуваних з унутрішньої потреби до впорядкованости, далеко не пересічної, хоча нічим особливим і не виявленої в житті, особистости з гострим аналітичним, і тому не завжди привабливим, розумом і пристрасною вдачею, несумісною з горішньою надбудовою, — ставилася до Олекси Дорощука холодно-ввічливо і не завжди схвально, ймовірно, як це вже далеко пізніше висновувала для себе вона, Діяна, відчуваючи до Олекси, цієї зовнішньо дорослої, винятково привабливої і небезпечної дитини, нездоланний гін і розуміючи водночас цілковиту безперспективність цього прив’язання, бож Олекса ніколи не став би її партнером, а , попри свою молодість, була дорослою, — якби Дорощук підказав батькові послати її, єдину дочку, до китайської школи, вона, Діяна, вже тому, що до цього спричинився Дорощук, відвідувала б ту школу з не меншою пильністю, ніж французьку, тим більше, що навчання їй, Діяні, легко давалося, внаслідок чого батько, — а матері вже не було, щоб утримати, — й не перечив, коли вона, Діяна, зажадала податися на студії до Европи, зокрема до Парижу, звідки вона, — частково тому, що її одвічно тягло впорядковувати, а не ширити навколо себе хаос, риса, яку вона успадкувала від матері, а її, Діянини, тодішні знайомі ше й затялися навертати її, наївне дівчисько (а втім, хіба в кожному не прокидається гін мисливця, коли він бачить наполохане звірятко?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
на їхній спосіб життя й мислення, не здогадуючися, що Михасюки всі ходили лише власними путівцями, як це вона, Діяна, тоді вперше відчула, усвідомивши, що вона — отака, як вона є, дурна, розумна, приваблива чи бридка, але відмінна від інших, і для того, щоб бути собою, їй не треба ні гашишу, ні перших-ліпших ліжок, бо що більше її навертали, то затятіше вона трималася свого погляду, байдуже, чи вона мешкала в Нью-Йорку, Бангкоку чи Парижі, звідки вона, Діяна, невдовзі виїхала, — помандрувала до Риму, а тоді, щоб не засиджуватися на одному місці, до Лондону й Мадріду, не так, звісно, вдосконалюватися в штуці, зокрема в малярстві, в якому вона тоді з деяким успіхом вправлялася, як просто, аби дещо розглянутися на світі, подихати іншим повітрям, побачити інші обличчя й звичаї, бож її, Діяну, непосидющість якої дивувала її однолітків, далеко менш рухливих, ніж наступні покоління, тягло скрізь, у тому числі й до Хусту, подивитися, як там живуть її далекі кревняки, ну, й Очевидна річ, до Львова й Києва, куди її однак не пустили з огляду на її короткотривалу заанґажованість в українській громадській діяльності в Америці, змусивши обмежуватися (на її, Діянине, щастя) гнилим Заходом, де вона, Діяна, не кепсько давала собі раду, оскільки з мовами вона ніколи не мала труднощів (властивість, яка проте не зробила з неї поліглота, бо хоча вона, Діяна, за кілька місяців перебування в чужій країні досить пристойно порозумівалася з людьми їхньою мовою, — вона так само легко й забувала опановане, щойно їй доводилося переїздити до іншої країни й жити в новому оточенні, оскільки щось у її єстві вважало те знання зайвим балястом, не потрібним для розвитку її особистости, і тому, міняючи край, вона, Діяна, ніби при тому і міняла душу й тіло, водночас залишаючися незмінною), що, ймовірно, й розвинуло в ній нахил подорожувати, і цей відтинок її єства не заторкнула старість: вона, Діяна, у свої шістдесят років так само радо подорожує, як і в шістнадцять, — до найвіддаленіших закутків земної кулі, бачених уперше, і до країв, де вже кілька разів бувала, коли після неофіційної, а згодом і офіційної шлюбної розлуки жила деякий час не лише в Европі, айв Африці, Латинській Америці, Індії й В’єтнамі, а після другої світової війни (не одразу, а п’ятнадцять років після Гірошіми) в Японії, де, між іншим в рамках конгресу, присвяченого йоґі (а вона, Діяна, деякий час набагато інтенсивніше, ніж тепер, практикувала йоґу), пробула місяць у даосистському манастирі в Кіото, в якому їй, Діяні, відкрилася сутність рококо, і то вже не мало значення, чи й справді до того приклав своїх рук давно загиблий, а в клітинах її мозку вічно живий Олекса Дорощук, що нагло, внаслідок її, Діяниного, внутрішнього зосередження, промовив до неї з надр пам’яті, а чи просто її, Діянине, єство поволі, проте неухильно, час від часу заходячи в нікому не потрібні життєві печери, відсиджуючися напридорожно- му камінні й ловлячи ґав, врешті-решт таки підводилося, чапало вперед, повзло на всіх чотирьох, промацуючися крізь лябіринти з’яв, аж поки відкрило (і це відкриття одразу приборкало хаос і в ній, Діяні, і поза нею, одним помахом ніби раз і назавжди розставивши речі на свої місця), що всі інші культури, стилі й світогляди, які вона, Діяна, досі подибувала, мірою того, як вона їх докладніше брала під люпу, незмінно виявлялися для неї або завеликі, як буддизм, або замалі, або надто репрезентативні, або дитинячі, а давно віджиле, ніби легковажне й поверхове, а насправді надиво світле й гуманне, свідомо обмежене людською міркою рококо серед загального здичавіння й отваринення, коли цілі народи відкрили серце ненависті й морокові, промовило до неї, Діяни, саме тим, що за рококо, цього чергового відліку часу перед поновним занепадом культури, завжди завершуваним гільйотиною, яка тепер набрала подоби атомного гриба, людина, як ніколи ні доти, ні пізніше була мірилом світу, саме оцією свідомою обмеженістю й однофасет- ністю змушуючи багатовимірну, незбагненну людському розумові потвору, всесвіт, перед яким пустилося берега притлумлене кінцесвітнім видивом людство, — впорядковуватися в зримі, чітко визначені хвилястою формою, ніби грайливі витки, котрі приборкують зло й хаос, — процес, що його вона, Діяна, повністю усвідомила навіть не в даосистському манастирі, де вона, Діяна, дійшла висновку, що їй, як задля особистої, так і задля світової рівноваги, конче треба плекати рококовий сад, — а коли їй, Діяні, невдовзі після повернення з Японії довелося підстригати не у власній, натоді ще зовсім малій і досить занедбаній посілості в Пенсільванії, а в одного знайомого в Каліфорнії звичайнісіньку, надто вибехану вгору тую, бо тієї миті, як з-під ножиць посипалися відтяті запахущі вахлярики, їй, Діяні, наче вона садовими ножицями ненароком відтяла на власних очах м’ясисті бганки, що досі затуляли від неї справжню пов’язаність речей, — відкрилося, що, обтинаючи дерево чи кущ на ромб, зірку, піраміду чи будь-яку іншу форму, людина не калічить природу, як це виглядає на поверховий, надто спрощений погляд, а приневолює природу, цю міріядного- лову потвору, рухатися в межах закону, встановленого людиною, цим обертаючи вогневергальні пащеки на водяні бульбашки водограю й підпорядковуючи їх числу й логосові, відступивши від якого, гинуть культури, бо щойно людина пускає в непам’ять цей століттями гірко виборюваний від мороку досвід або засинає на чатах, гадаючи, що воно саме якось обійдеться, як хаос поглинає цілі народи, і тому її, Діянина садиба, — це ані скоробагатьківська забаганка, ані не витвір хворого мозку, а зовсім реальний силовий центр опанування стихій, що зводиться не до одноразового акту, а до постійної дії, оскільки природа жива й вічно змінна, внаслідок чого людина не може одноразовим вчинком назавжди приборкати рухому, здиблену на поверхні плівками проминальних з’яв, як пастками, безлику стихію, як не може на віки вічні підрізати дерево чи кущ, однак саме цією повторністю, саме тим, що людина знову й знову обтинає дерево й підгирює куш, вона не тільки визначає певні координати природі, а й ніби накидає вуздечку на хаос, змушуючи руйнівну силу (а кожна непогамована сила — руйнівна) служити порядкові, світлу й добру, без яких чоловіка одразу ж поглинає морок, що тепер, загрозливо порушивши рівновагу на користь зла, навис над людством, яке, забувши, що людина створена на подобу Божу, мовляв, звідки в купці слизу таїтися іскрі Господній? — з переляку й унутрішнього зледачіння відбігло свого призначення, склавши лапки, як крілик перед удавом, а що вона, Діяна, не схотіла бути кріликом, — а це він, Тарас, далебі, зрозуміє, бож він сам не погодився на долю загіпнотизованого злом байбачка, — то вона, Діяна, й перетворила оцю свою посілість, раніше здавану в оренду, на сад чи силове коло або, якщо таке означення йому, Тарасові, більше до вподоби, просто на дбайливо уряджений шматок землі, на вході до якого перед грубезною брамою з заокруглених яблукоподібних літер, досить густо переплетених золоченими стеблинами й листками, що служили ніби підпорами-ночовками для слів, Діяна Рибачук зупинила авто, випускаючи Тараса й Анатолія, щоб вони допомогли відчинити навстіж важкі ворота, два, як пояснила Діяна Рибачук своїм ретельним допомагальникам, відлиті в бронзі сонети одного її знайомого, ніби не сповна розуму, а насправді далеко видющішого, ніж інші, визнані й уславлені, нині покійного поета на ім’я Кирило Верховинець, який за життя не надрукував жодного рядка, тримаючися засади, що поезію треба поширювати з уст до уст, інакше слово, замість бути живим вогнем, щоразу очищуваним людським віддихом, трухне, перетворюючися на відпадки, а, мовляв, тарганити на власних плечах, як це тепер ушановувані й упремійовувані сараки ціле життя навипередки вправляються, мішок з риб’ячих кістяків, каменюк, обсмоктаних курячих ніжок, смітників чи вбиралень, він, Верховинець, не збирається, внаслідок чого з поетової спадщини, може, тільки й залишилися оці два сонети, котрі вона, Діяна, запам’ятала тому (нема ради, кожен відбирає з життя тільки те, що визріло в ньому самому й відкрилося бджолиному хоботкові для запилення), що вони вичерпно, хоч і в зовсім іншій площині (коли їй, Діяні, Верховинець проказав ці поезії, а тоді на її прохання ще кілька разів повторив їх, вона, Діяна, відчула те, що напевне відчував гаруспекс, відчитуючи з печінки майбутнє, дарма що їй, Діяні, за печінку правили оці два сонети, що…), попри їхню незрозумілість, або, може, саме завдяки їй, у закодованому вигляді передавали сутність її, Діяниної, садиби, наче вони живилися тією самою силовою жилою, на якій тримається вся її, Діянина, посілість, байдуже, що сам надто скромний, задивлений в осяйні видива Верховинець напевне вжахнувся б, побачивши, що його сонети служать воротами до її, Діяниного, саду, хоча він і піддав їй цю, звісно, дещо переінакшену думку, свого часу змальовуючи їй, Діяні, яка трохи, аби надмірною увагою не сполохати неприкаяного поета, опікувалася Верховинцем, який їй усе це оповідав, — як йому ввижається храм майбутнього усього людства, де на царські врата відбиратимуть два сонети найуславленіших поетів, що з хвилиною, як їхні поезії віділлють у бронзі, ставали б безіменними, — найвища шана, яка тільки може випасти на долю поета, цим замкнувши коло, оскільки поезія, вийшовши з анонімности й пробігши проміжну стадію уособлення, мала б повертатися до найвищого свого завершення, знову до безіменного, першого й останнього щабля людського духа, в ущільненому вигляді оприсутнюваного в поезії, що її вона, Діяна, доти порівняно байдужа до віршів, та ще й мало зрозумілих, тоді вперше з незвичайною інтенсивністю вичула в тих двох сонетах Верховинця, які вона не тільки запам’ятала (попри те, що вона їх і не старалася запам’ятати, просто вони якось самі заволоділи її пам’яттю), а й на згадку про поета, котрий напевно гостро запротестував би проти такої шани, яка видалася б йому блюзнірством, близьким до ідолопоклонства, відлила в бронзі, аби ці сонети, не виключене, єдиний слід Верховинцевого існування, покищо, за браком храму майбутнього, послужили брамою до її, Діяниної садиби, на вході до якої він, Тарас, відчув удар у соняшне сплетіння.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Їхала через Львів мала хатинка мадам Бат- терфляй, наші вільні околиці, кімната рококо й ин. З часом сюди прибули і члени орхестри, що примістилися в Міському львівсько- му театрі, який саме тоді обновив Ґліксон.
— Невідомий автор, “021 Charnetskii Stepan Istoriia Ukrayinskogo Teatru V Galichini Tech”