розрадити

Приклад 1:
Звісно, Позенкові й на думку не спадало замислюватися, чому це так говорить Наталка, яка бачила Данила перший і останній раз у житті тоді, коли Данило напередодні від’їзду до В’єтнаму завітав був до Мироненків, до яких саме зайшла Наталка забрати обіцяні матеріяли для Богдана, свого чоловіка, що йому Мироненко постачав деякі статистичні дані для докторської дисертації, сумлінно вишукуючи всім, хто до нього звертався, найрізноманітніші довідки, старі книжки, річники, часописи і навіть листівки з ще або вже не взятих на облік пакунків у книжкових, не призначуваних для ширшого користування, сховищах, куди він як бібліотекар мав необмежений доступ, тішачися, що принагідно можна комусь допомогти, — діяльність, яка, попри інколи досить обтяжливі клопоти, давала Мироненкові майже таку ж насолоду, як коли він когось з кимось знайомив у переконанні, що кожне знайомство — це не пуста розвага для плескання язиками, а сигнальний знак Провидіння, котрий треба лише не проґавити й зуміти належно відчитати, оскільки весь світ — це суцільні значущі знаки, повз які людина байдуже й легковажно проходить, замість на хвильку зупинитися й замислитися, щоб втрапити на стежку свого призначення, той кролітко відщеплюваний провидінням для кожного промінь із загального жмута космічного шляху, що ним рано чи пізно має йти людина, а для цього їй ніколи не завадить і трохи допомогти, до чого Мироненко з вибачливою усмішкою, мовляв, життя й так надто коротке, квапився прикласти рук, тим більше, що це, як він додавав, крім доброї волі, нічого не коштувало, залюбки знайомлячи усіх з усіма, як тепер Наталку з Данилом, хоча Данило не звернув жодної уваги на Наталку (його очі байдуже, не зупиняючися, пробігли по її надто тілистій постаті), котра саме тоді була на четвертому місяці вагітности п’ятою і, як Наталка домовилася з чоловіком, останньою дитиною, бо їй уже остобісіла надто часта вагітність, попри те, що вона, звісно, любила весь свій численний виводок, якого так хотілося Богданові, а Наталка досі не перечила тому, як не перечила й Мироненкові, коли він н познайомив з Данилом, який ледве глянув на неї і, лише з ввічливости промурмотівши «дуже приємно» (ці рятівні барикади ввічливости), заговорив до Тетяни Тимофієвни, прохаючи дати йому, якщо в неї знайдеться, таблетку аспірини проти болю голови, спричинницею якого (бож Данило гинув, що ануж він її не побачить перед від’їздом) була Оришка Тарасів, найгарніше, найжаданіше, найкусючіше й найощасливлювальніше створіння, а котрому розчинилися всі жінки світу тієї хвилини, як на Данилове благання розрадити, чи вона його бодай трохи, ну, скажімо, на чверть мізинчика любить, Оришка, закругливши й так надто великі очі, засміялася, мовляв, її хвилюють лише відлюдки, що на них не вішаються жінки, отож йому, в кого на кожному пальці по десять ‘ дівчат, доведеться довгенько вичікувати її любови, та й потім він, Данило, рішуче не її тип, як можна любити чоловіка з клясичним профілем і півнячою ходою? тобто чоловіка, якого розбестили; жінки?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Терентій, і не знаходив у собі подостатком пороху, аби зайвий раз жахнути їх геєнною вогняною, на котру вони самі себе затято прирікали, нехтуючи докучливим нагадуванням, що, не виключене, декого й поставило б на рятівні рейки, тільки, звісно, у випадку Миросі цеані трохи не подіяло б, хоч він, Терентій, і намагався до останнього її віддиху всіляко розрадити самотню жінку чи то жартом, чи відповідною новиною, а чи євангельською притчею, пропонуючи, коли пістряк уже наглухо прил юту вав Миросю до ліжка, почитати їй уривки з Біблії, що однак Мирося щоразу відхиляла, мовляв, нехай він, Терентій, їй дарує цей, ще один зайвий гріх у її пропащому житті, але вона, Мирося, ніколи не любила Біблії, надто там багато жорстокостей і нетерпимости, яких і так подостатком навкруги, і тому нехай він, Терентій, і не пробує переконувати II, Миросю, в протилежному, чого, самозрозуміла річ, він, Терентій, і не зважувався чинити, може, ще й тому, що Мирося, попри II зовнішню різкість, що, здавалося, ладна приневолити й саме Провидіння змінити первісне рішення, різкість, котрої йому, Терентієві, все життя бракувало, завжди нагадувала його власну долю, ймовірно, тому, що Мирося, як і він, Терентій, внаслідок нездоланного егоїзму, сліпоти й людської недосконалости, ніколи не спромоглася примиритися з відмовою від власних дітей, про що він, Терентій, ніби йому розтяли душу, бож Мирося лише вголос висловила те, на що він, Терентій, хворів, уперше почув від Миросі в китайському ресторані) того вечора, коли Мирося усіх їх запросила на спільну вечерю, дарма що на Миросину розпачливу заувагу, — справді, крик волаючого в пустелі! — ніхто, крім нього, Терентія, не звернув уваги почасти й тому, що зовні Мирося, попри сивину й зморшки, ще виглядала досить дебелою й майже такою ж енергійною й пащекуватою, як і понад тридцять років тому на пластовому здвигу у Львові, як це II запам’ятав він, Терентій, дивуючися, як хутко Мирося, — і це вона йому, Терентієві, роками перегодя сама розповіла, — на перше, властиво, не дуже й палке освідчення Михася Козелецького, — Михась завжди був і лишився сухарем, — вирішила ділити його долю, тобто, не ділити, — Михась зі своєї долі їй, Миросі, і рісочки не відміряв, адже Михасеві ніколи й на думку не спадало щось із нею ділити, і це вона, Мирося, хутко збагнула, хоча гордість і завадила їй своєчасно дійти єдиного висновку, що в її випадку йшлося не про ділити, а просто повністю присвятитися йому (таж хіба врешті-решт не лише Михась щось хотів, щось вирішував, щось плянував, а вона, Мирося, існувала виключно на те, аби сумлінно виконувати його волю й забаганки?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”