Приклад 1:
— унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні. Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
бо папороть зімкнулась верхами над ними… старі люди… рухи мінералів… виблискує риба… пустеля срібла… самотність гладить себе… 140 і там ви знайдете смолоскипи над бурунами… казкових звірів без опори чорні зуби вогнища що розширює зарості діамантів… якір рівнини прив’язаний до смерку і золотистих крилець… і рівнину розмелену молитвою зерна гай у набряках пролісків рибин без дна з припухлими губами і зелену піну що пригублює імена… сторожу сосен у виблисках трясовини вітру кров посвячену дозорам — там ви знайдете… 1 4 1 і там ви знайдете великий білий камінь що означає проминання ночі і троянди спресовані в глині до жовтизни вересня вибілені рифи з блакитними цятками нір у припливі глибину сновидінь матіоли і маяк срібного стовпа над шахівницею битви коли світлячки поновлюють сторожування… і скляну розкіш стерні зарослу спину полудня і мій заблукалий день народження… 142 любив я дерева тому й не пам’ятаю нічого іншого… а щоб любити ще палкіше я влаштувався сторожем сторожую садок і не пам’ятаю нічого іншого… а посередині садка — дорога поки доходжу до одного краю садка не бачу іншого краю садка і навпаки — ось що таке любов до дерев… я ніколи не мав годинника він завше висів на стіні… на обрії сходить сонце — чого ще бажати мені? СТІНА не спить пісок хоч яка ця стіна міцна… звичайно можна не помічати як він сиплеться можна скільки завгодно шукати ворогів котрі підступом руйнують стіну але суть людська що оточила себе стіною невмолима як і пісок що сиплеться… і вся її надійність і надміцність — то ще більше бажання зруйнувати себе… якщо струснути головою то відчутно як на чоло давить пісок до того ж холодний… на цвинтарі він завше холодний… 144 вогонь я приніс йому хмизу… він розправляє вкляклі суглоби пирхає давиться гіркотою обминаючи товсті гілки… коли ж я приглядаюся до нього пильніше він завмирає… і ховається в сирі стовбури безкінечного лісу… але він тут і я не піду я чекатиму коли в нього засвітиться: йому немає куди подітись він не в силі спинитись примруживши майже заплющивши очі він вуркоче… золота шерсть стає дибки ще мить і він танцює… вогонь — мій останній товариш… 145 лінія загорожі переказує лабіринт — рукою водити вночі… а в другій руці відро з червоними бубками вишень… смужка криниці — дзенькіт відра сплеску залізний присмак… квіт заївся стіною дужкою тиша на пальцях аби не розхлюпати тиші… безслідне літання вазонів крізь парк… сохне проміння — в глухому країна піску і пальм… напудрена криниця — коштовний камінь в оправі тіла… засвітились калюжі перами… зсуваю підлогу наносити фарби на світ… 146 НЕСКІНЧЕННІ РОЗМОВИ нам ніяк не щастить стати навпроти світла — воно завше довкола нас скільки не сиди в цьому кафе та пий хоч до ранку… а розмови про світло нічого не додають та якщо вже на те пішло то хочу зауважити що там внизу вода падаючи розбивається на пучки світла об стрімке гостре каміння (хоч там внизу ніякого світла) то чому ж ніхто із нас і не подумає кинутись в те ідеальне місце світла де воно завше тільки навпроти — кинутись у ту темінь де тільки сам ти світишся і то лише один раз… 147 НЕВДАЛА ПЕРЕПРАВА я завше пам’ятав про брід у тому місці… але надійшовши ближче подумки відзначив яка висока вода тож мусив іти через міст і вони за мною всі хто вірив що переправа буде вдалою… не дозволяйте іскрам далеко блукати не робіть чорного збиваючись у натовп не робіть статуй що їх потім не видко через сніг… звільніть порожнечу від умовностей — ви ж пам’ятаєте розташування гілок все так як ми і домовлялись… не розчищайте доріжок від листя яке хоче світитись міріадами вогників коли душі вертаються… не вмикайте світла щоб бачити як розвидняється… 148 вкотре ти став говорити що в тебе відпустка і ми ще багато разів уночі ходитимем на море… і мені хотілось щоб ти так говорив… тільки опісля думалось: вже ніколи не зійдемось тут і лише у листах ще знайдемо і загубимо ці дні… тієї осені ми нікуди не поїхали я намалював глухий паркан що ото навпроти… по ньому поплелися красолі — позасинали плямами до весни… і я ще вірив… щовечора клав валізку поруч ліжка аби не шукати як присниться що їдемо… часом провулком проходив чоловік і тоді скоро сутеніло… у тому флігелі ми спалили багато дощок з глухого паркану та так і не нагрілись.. 149 ми п’яні… ми втомлені… жінки і діти чекають на нас про що ж ми говоримо?
— Тютюнник Григорій, “Вир”
