рум

Приклад 1:
Приходив поставний, рум’яний з морозу «класичний професор» Сергій Іванович Маслов, також Юрій Яновський, напрочуд гарний, із сумовитим усміхом. Частими гостями в нас бували Павло Тичина (докладніше про нього я написала у своїх спогадах «З любов’ю і болем»), Леонід Смілянський з родиною, Давид Гофштейн, невеличкий, усміхнений і надзвичайно симпатичний, археолог Славін, наш сусід Юхим Лойцкер, працівник кабінету єврейської культури, який колись існував в Інституті літератури, історик Гліб Лазаревський (з відомої родини Лазаревських), — ми були одними з перших слухачів його надзвичайно цікавих спогадів, опублікованих тоді ж таки в журналі «Українська література», що видавався в Уфі.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
— ну хоч би вранiшню каву, або на обiд — пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, — можна також подавати який‑небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного — щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, — хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв — три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах — раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям — два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, — на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, — найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй “зимовий сад”, ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна‑якiй з ряду‑йому‑же‑несть‑кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, — але подлi американськi бур’яни вияви‑лися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, — а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди! ), — так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук — навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
— бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували “по‑молодицьки” вив’я‑занi терновi хустки з випущеними поверх кожушка тороками — рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко‑циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської “Ночi перед Рiздвом”, i гумор у неї був — також гоголiвський, класично‑україн‑ський: коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, — i цiлу молодiсть мучилася — з дурепою‑матiр’ю, що позвихала мiзки й чоловi‑ковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з’ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по‑оїхала гiнекологiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м’якуш, i цiлий вiк не‑при‑дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, — репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько‑українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi — в дупель п’яний “жигуль”: четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, — на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить — без слiз! — у порожньому закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте — або тiло дайте…).
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”