розпачливо

Приклад 1:
Ба більше, чому за тих часів він, Богдан, не лише не заздрив Іванові, а наче набирався від нього світла й простору, де вільніше дихалося, дарма шо Богдан вагався б визначити, у чому саме воно конкретно проявлялося, оскільки ше тоді його, Богдана, найглибше захоплювало й вражало навіть не Іванове, як на Богдана, аж розпачливо всебічне обдарування, а радше його виняткова здатність (від якої Богданові на очах ніби перебудовувалися світи, на всі боки розходячися рухливими фасетами, що залишали в душі тривалий ні на що не подібний щем), здатність якось особливо пронизливо думати (чого Богдан у такому обсязі ні в кого не лише тоді, а й згодом не подибував), хоча сам Іван не надавав цьому значення, кажучи, коли він, Богдан, особливо прискіпувався, допитуючися, як це він, Іван, робить таке, що й фігляреві невтямки, мовляв він, Іван, просто не добере, про що, властиво, йдеться, і Богдан, далебі, все це вигадує, шб, звісно, не відповідало правді, оскільки Богдан ніколи не мав кебети, щось вигадувати, а вже й поготів Іванової здатности наче дивитися крізь землю, крізь предмети в саму сутність речей, чого інші, а з ними й Богдан, ніколи не зауважували, аж поки Іван вказував на те пальцем (і ті, часом — великі, часом мікроскопічні, однак для Богдана однаково значущі відкриття, завдяки яким у мозку раптом розчинялися двері, продухвини, сліпучі щілини, і він, Богдан, перетворювався на жмут відмінних один від одного, проте з’єднаних однією спільною, єдиною кодолою на подобу змія, яким боги збивали океан, добуваючи напій безсмертя, — жмут відмінних один від одного Богданів, — сповнювали його, первісного Богдана, подивом, трепетом, проте ніколи не заздрістю), може, з тієї простої причини, що Іванові здібності мали щось від морської стихії, і заздрити Іванові, — це було б те саме, що заздрити хвилі, вітрові чи в найменшому обсязі, як свого часу жартував Костя Солод, англійській королеві, і от тепер, коли цей Іванів дар наслідком дедалі триваліших і дошкульніших проявів спадкової хвороби починав розкришуватися, звівши нанівець не лише блискуче розпочату кар’єру, ай Іванове особисте життя (хіба Ірина на звірялася Богдановій Наталці, що вона радо взяла б шлюб з Іваном, якби не її бажання здорових, а не вражених спадковим божевіллям дітей, а жити з Іваном і байстрят від сусіднього красеня, як це, ступаючи в слід поступових жінок, із незатьмареним сумлінням практикувала її давня приятелька Женя Зощук, вона не годна? ), і от тепер, коли з Івана позлітали всі ті сорочки, в яких він народився, й остаточно вияснилося, що Іван ледве чи й надалі уникне щораз частішого й довшого перебування в нічниці, де йому лікарі, як бідкався Іван, марно натиналися заклепкувати тупою сіризною розум і серце, він, Богдан, не спромігся ні на що ліпше, як позаздрити Іванові.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— добре, давайте сюди трубку, — раз, i вдруге, i втретє, спершу не було зв’язку, потiм знервований Рон, який уже, виявляється, телефонував до компанiї таксi, давав пакистанцевi, котрий все не виходив iз своєї атараксiї, якiсь багатоповерховi iнст‑рукцiї, й знову починалося загнане метання в химеричному плетивi безлюдних вуличок, нiби водiй вiддав усi свої реакцiї машинi: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? — чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пiтьмi автосалону знай ширився мовчазний пакистанцiв страх, вона вiдчувала його фiзично — до нудоти, чоловiковi вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачiпка за цей примарний край, i дiдько б узяв цю ледi з дивним акцентом, якiй забандюрилось невiдь‑куди пертися серед ночi, — їй було нiяково, хотiлося все менше займати мiсця на задньому сидiннi, за четверим (!!!)
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”