повторно

Приклад 1:
а коли він знову розплющує повіки, то на місці Дзиндри бачить порожевілу від ранкових променів, як шматок легені, лопату, яка луснула була його межі очі, сприснувши з каменя, котрий на місці марно очікуваної кованої скрині, по вінця виповненої золотими пекторалями, келихами й самоцвітами, об’явився з землі перед, може, й справді трохи заретельним шукачем скарбу, — і чує, як унизу одночасно на обидва протилежні боки Замкової гори, мов брезент, посередині розтинаний ножицями, неквапно віддаляється щось довге й громіздке на подобу тулуба з самих коров’ячих стегон, що черкалися об кущі, зідхаючи й похрустуючи (Онуферко й дійсно бачив в уяві, як уздовж коров’ячих стегон ворушаться, кожен завбільшки з диню, коров’ячі роти, що зідхають і похрустують), так як перегодя, тільки не вдосвіта, а десь опівночі день перед тим, як Онуферко залишив Хуст, зідхало й похрустувало на угорському кладовищі, куди Ковжуна завела розпука з приводу заручин Марисі Вашко, котра раптом, наче її напоїли цар-зіллям, погодилася стати дружиною Теофіля Кресая, якого (щойно Марися народила другу дитину, Івана, з котрим десятиліттями пізніше Ковжун досліджував Південну Америку) за нез’ясованих обставин зарізали на тому самому перевалі, де згодом, на подобу тих інших під Крутами, вилягли учні хустівської гімназії, боронячи самостійну Україну, за яку й Ковжунові довелося покласти одну легеню, прошиту кулями чергових визволителів, котрі не додивилися, що він ще живий, і залишили недостріляного на вулиці, уможлививши сусідам витягти його з-поміж трупів і вирятувати за допомогою Марисі Вашко, чи радше Марисі Кресай, а коли він, Онуферко, видужав (оскільки ромкові Стебунові вдалося одразу ж за рогом у садибі Ілька у Васійчуковій клуні, попередниці Стебунової хірургічної практики в упівських криївках, вилущивши Ковжунові вісім ребер й відтявши легеню, підлатати надиво живущого пацієнта, від якого не відходила Марися), нарешті й назавжди Марисі Ковжун, котра майже після десятьох років очманілого вдівства (коли Онуферко по смерті Кресая приїздив із Праги до Хусту, вона не хотіла його й бачити) погодилася назватися Марисею Ковжун, з’єднавши в одну їхні життєві стежки, які так рано й, здавалося, назавжди були розійшлися, і то чи не найбільше таки з вини самого Онуферка, бож тоді, коли, мов грім з ясного неба, його підтяла вістка, що Марися заручилася з Кресаєм, він не подав жодного знаку, як глибоко це його діткнуло, обернувши в порох доти непохитну певність, що Марисине серце нероздільно належить йому, Ковжунові, попри те, що він, властиво, ні разу не освідчився їй, гадаючи, ніби вона й так знає, що він, Онуферко, гине за нею, отож нема чого дзвонити про це в усі дзвони, та й потім де ж він тоді міг хоч на хвильку припустити, що Настя Возинкевич, та сама веселуха Настя, яка згодом піде гнити в Сибір за допомогу українським повстанцям, з намови Кресая, розчулена жалісливим благанням закоханого півня, котрому вдалося прихилити на свій бік Настю, наговорить Марисі, нібито Онуферкові, одразу ж, як він провалився на матурі (те, що повторно ставши до матури, він з відзнакою склав усі іспити, не йшло в рахубу, оскільки цей Онуферків запізнений успіх Настя, завдяки багатозначним натякам Кресая, майстра на такі справи, списала на добрі знайомства хустівського судді, який, мовляв, таким способом витяг з води свого торопленого одинака, котрому — і таке подібне), потьмарився розум, і він бігає то до ворожок, то до церковників в Ізу та Горінчеве, а тепер ще й нібито збирається постригтися в ченці й тому з нею, Марисею, ніколи й не одружиться, адже на щось подібне він, Онуферко, їй, Насті, колись і сам Досить прозоро натякав, хоча, властиво, під час тієї розмови з Настею Онуферкові здавалося, ніби він повністю виклав їй свої почуття до Марисі, що їх Настя (не інакше, як дідько заліз їй тоді в ДУшу, і вона оглухла, бо звідки ж тоді було Онуферкові знати, що Настя чомусь закохалася в нього?) витлумачила зовсім на інший кшталт, такий згубний для Онуферка, — отож, нехай вона, Марися, йде за Теофіля, ставного й порядного хлопця без жуків у голові, на якого не одна дівчина пасе оком, мовляв, з Ковжуна однак жоднісінького хосену, і він дійсно не при собі, — на що Марися п ісля тривожних вагань, так і не дочекавшися від Онуферка спростування (а йому, нетямущому, тоді й на думку не спало подати від себе знак, — вирішальна обставина, котру Марися й витлумачила як байдужість до своєї особи, і…), погодилася віддатися за Кресая, — подія, що й привела Онуферка на угорське кладовище, котре заспокоювало його так само, як і вигляд мерців, до яких завдяки батьковому уявленню про належне виховання (звідки батько дійшов такого висновку, і чи це завинили життєві перипетії, а чи просто це збереглися залишки давніх звичаїв у їхньому роді, Онуферкові й перегодя не поталанило вивідати, однак хоч би й що там було, ніщо не міняло тієї обставини, що хустівський суддя вважав, ніби чергування вночі біля мерців, до яких він, старий Ковжун, чув нездоланну відразу, належно виховуватиме хлопцеві характер, що його встигла підпсувати матір і що його намагався виправити батько, посилаючи сина чергувати біля померлих), попри Онуферкову молодість, його досить часто кликали, бажаючи дешевим коштом задовольнити суддю, безвідмовне заступництво якого не одного бідолаху витягало з халепи, — кликали читати псалтир над покійниками, котрі, як на Онуферка, повертали людині здібність гостріше мислити й відчувати, і зовсім не жахали (щоправда, в гімназії товариші довго не вірили, що Онуферко не боїться мерців, гадаючи, ніби він хизується перед одноклясниками відвагою, тим часом як біля померлих не потребувалося жодної відваги, хіба від живих не поставали прикрощі лихіші, ніж від мертвих?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Не виключене також, що ті єретичні міркування, такі дорогі його серцю, яких він уже повторно не міг відтворити на папері після того, як доля пустила їх з вітром, оскільки та частка його єства, що лягла на папір, ніби назавжди відкололася ящірковим хвостом і вже не регенерувалася, — ті міркування стали лише завершенням тривалого процесу, внаслідок якого він, Сорока, дійшов переконання, що задля внутрішньої рівноваги він мусить виявити себе в чомусь зовсім конкретному, байдуже, чи це виллється в написання украденої в рукописі розвідки про театральні вистави за Лева X, а чи, як на декого, в дещо задемонстративне (хоча то був найспонтанніший його, Сороки, вияв душі, що після стількох років нарешті вирвалася з закоркованої пляшки) признання до українства, зводжуваного єдинонеділимною праскою воднораз і до сміховинного дивацтва (як, ви, такий світлий розум, ах, ах, і раптом із цими бандюгами, невігласами й самостійниками? ), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”