Абстрактний іменник, утворений від прикметника «апостеріорний» та відповідає його значенню.

1. У євангельських текстах так називають кожного з дванадцяти безпосередніх учнів Ісуса Христа, яких Він доручив поширювати Своє вчення. Наприклад, у творі “Людолови” згадується епізод, де апостол Петро відрікся від Христа (Тулуб, 1957).

2. У переносному, книжному значенні — це палкий прихильник, послідовник і активний пропагатор певної ідеї, вчення чи доктрини. Як ілюстрація: у віршах Шевченка йдеться про апостола правди й науки, а в критиці Островського називають апостолом життєвої правди (1953, 1954).

3. Це також назва богослужбової книги, яка включає тексти «Діяння святих апостолів» та їхні «Послання». У літературі описано випадок, коли син персонажки вперше читав такий «апостола» під час церковної служби (Н.-Лев., 1956).

Поняття означає служіння та діяльність, що їх виконував апостол.

В історичному контексті ранньої християнської церкви цим терміном також називали сан єпископа.

Апостроф — це чоловічого роду розділовий знак, що має вигляд надрядкової коми. Його вживають після приголосної літери перед йотованим голосним, щоб показати тверду вимову попереднього приголосного (наприклад: Лук’ян, Мар’яна, бур’ян, в’янути, п’ять). Також цей знак може заміщати пропущений голосний звук у тексті (як у рядку Павла Тичини: “Всіх панів до одної ями”).

Апострофа — жіночого роду риторична фігура, у якій мовець або автор перериває виклад, аби звернутися безпосередньо до одного з слухачів чи читачів. Вона може набувати різних форм і мати різний зміст: бути повчанням, моралізаторським нагадуванням, доганою, скаргою, прокляттям, благанням про допомогу, молитвою або зверненням до чиєїсь честі.

Це також стилістичний прийом, коли автор звертається до відсутньої особи так, ніби вона присутня, або до померлого, як до живого.

Це стилістичний прийом, за якого розповідь переривається, аби звернутися до конкретного слухача чи читача. Він може виражати різні риторичні відтінки та приймати різноманітні мовні форми: від повчання, моралізаторського нагадування чи прохання до догани, скарги, прокляття, благання або заклику до честі.

Також це стилістична фігура, що полягає у звертанні до неживого предмета, відсутньої або померлої особи так, ніби вона присутня й жива.

Окремою лексичною одиницею є апостроф — надрядковий знак у вигляді коми. Його ставлять після приголосної літери перед йотованим голосним, щоб позначити тверду вимову (наприклад: Лук’ян, бур’ян, в’янути, п’ять). Крім того, цей знак може вживатися на місці пропущеного голосного звука, як у рядку Павла Тичини: “Всіх панів до одної ями”.

1. У математиці апотомою називають відрізок, що дорівнює різниці двох величин, які не мають спільної міри (є несумірними).

2. У музичній термінології апотома — це хроматичний напівтон, або збільшена прима, який визначається як різниця між цілим тоном та діатонічним напівтоном (лімою).

Синонім до слова “амулет”.

У давні часи такий магічний об’єкт вважали захисним: йому приписували здатність охороняти людей, домашніх тварин та оселі від нечистої сили; найчастіше апотропеї мали вигляд образів грізних божеств чи хижих звірів.