Словник Української
1. Чоловіче особове ім’я єврейського походження (івр. אַבְרָהָם — Avraham), що означає «батько багатьох народів»; український варіант імені Авраам.
2. Розмовне, часто іронічне або зневажливе позначення людини єврейської національності (використовувалося в Україні історично).
3. У переносному значенні, заст. — про дуже обережну, ощадливу або скнарну людину (виникло через стереотипне уявлення).
1. По батькові жіночої статі, утворене від імені Абрам, що вказує на ім’я батька особи. Вживається як друга складова повного імені людини (наприклад, Марія Абрамівна).
2. (заст., розм.) Жінка або дівчина, яка має батька на ім’я Абрам; також може вживатися як звертання до такої особи.
1. Прізвище російського олігарха, підприємця та колишнього власника футбольного клубу «Челсі» Романа Аркадійовича Абрамовича (нар. 1966), яке в українському суспільно-політичному дискурсі часто вживається як іменник на позначення представника великого капіталу, що збагатився внаслідок приватизації 1990-х років і має тісні зв’язки з високопосадовцями.
2. У переносному значенні — символ надзвичайного багатства, нажитого в умовах кланового капіталізму, а також людини, що володіє величезними статками та політичним впливом.
Абрахія — власна назва села в Україні, розташованого в Одеській області, Білгород-Дністровському районі (з 2020 року — у складі Білгород-Дністровської міської територіальної громади).
1. Стосовний до абревіації, властивий їй; призначений для утворення абревіатур.
2. Утворений шляхом абревіації, що є абревіатурою.
1. Стисле викладення змісту книги, статті, документа або іншого тексту; короткий виклад, резюме, конспект.
2. У книговиданні: короткий огляд змісту видання, що часто розміщується на початку книги або на задній стороні титульного аркуша.
1. У лінгвістиці — граматичний відмінок (падеж) у деяких мовах (наприклад, ергативних), яким позначається абсолютний стан іменника, зокрема суб’єкт неперехідного дієслова та об’єкт перехідного дієслова; відповідає знахідному чи називному відмінку в українській мові.
2. У філософії — поняття, що позначає безумовне, абсолютне, незалежне буття або початок, яке не потребує для свого існування нічого іншого.
1. (лінгв.) Який стосується абсолютива — відмінка, що позначає суб’єкт бездієслівного речення або прямий об’єкт дієслівного речення в ергативних мовах; що виражає абсолютну дію чи стан. Абсолютивний відмінок.
2. (філос.) Який має характер абсолюту; безумовний, незалежний, самодостатній. Абсолютивна істина.
У значенні прислівника: так, що набуває ознак абсолюту; надмірно узагальнено, перетворено на безумовну та незмінну істину, позбавлену відносності та обмежень.
1. Надання чому-небудь абсолютного, безумовного значення; розглядання явища, поняття або принципу як вічної, незмінної, самодостатньої сутності, незалежної від конкретних умов, обставин чи відношень.
2. У філософії та методології пізнання — помилкове прийняття обмежених або відносних сторін дійсності за цілковиту, абсолютну істину; перетворення окремих аспектів чогось на незалежну, абсолютну суть.