невимовно

Приклад 1:
Це відкриття виявилося для неї самої таке незвичне, аж вона кілька разів пробувала натякнути чоловікові, що, властиво, вона мусіла б бути йому вдячна за те, що сталося, оскільки без його плодючої розвідки, до якої йому на старощах припекло скочити в гречку, вона ніколи сама до цього не дійшла б, бож людина ніби навмисне хапається саме за те, що їй непотрібне в житті, і то — що непотрібніше, то затятіше, та чоловік одразу якось знітився, винувато тупцюючи перед нею, аж їй стало його невимовно шкода разом із його тілистою новою жінкою й кирпатими близнюками, 0ча біль усередині з приводу остаточної втрати чоловіка, а цим самим і самої себе, що є, можливо, лише хвилевим усвідомленням людського проминання, ні на рісочку не вщух, а лише, влялечкувавшися, перемістився до іншої площини, звідки вже не паралізував думок, нарешті давши місце на той стовп полум’я, що простугонів їй грудях, аби вона зрозуміла (не розумом а якимось іншим наскрізним струмочком, котрий містився і в ній. і поза нею, і котрий ясніше від найяснішого розуму тепер думав у ній), що вона ніколи не здолає пояснити цього своєму, тобто, тепер, звісно, вже не своєму, чоловікові, хоча прожила з ним ціле життя й нібито знала його уподобання і вдачу, бо доля кинула її, Бондаренчиху, стару, занехаяну (Звенислава Чіп у її віці ще ходила, пританцьовуючи, й мала значно молодших за себе полюбовників), нікому не потрібну, вперед, а її відмолоділого дружину — назад, куди вона не схотіла повертатися, цим нехотінням мимоволі перетявши між ними всі, знані їй досі, способи порозуміння, і тепер жодні слова їх уже не наблизять, оскільки кожне з них ступило в інше коло, яке на поторк Провидіння нескінченною картопляною лушпиною, яку в тридцять третьому році на її очах їла опухла жінка з немовлям на руках на центральній вулиці Харкова, почало розкручуватися в протилежні боки, звідки вона, Бондаренчиха, не те що сама, а навіть через співчутливих знайомих, не могла витлумачити не тільки своєму колишньому чоловікові, а й за океаном не на жарт сполошеним дітям, ні чому вона так уперто відмовляється від їхньої опіки, ні чому вона на старощах зреклася сталого, в усі пори року сухого притулку, який діти радо оплачували (щддо цього їй справді не випадало нарікати), і, замість того, пішла тинятися по людях, властиво, навіть не по людях, а по ворітницях, скверах чи підземці, не дбаючи ні про ночівлю, ні про щоденні потреби, інколи засинаючи десь просто на лавці в парку (так принаймні запевняв три тижні на місяць непитущий Тадзьо Зозуля, що лише на кожну появу в небі молодика — у Тадзя був свій цикл, — причащався оковитою, наслідком чого Тадзьові доводилося кілька днів ночувати по кущах, не з’являючися навіть ні до професора Коропа, ані до свого приятеля Галактіона Онуфрійовича Скаби, котрий на підставі Тадзьових оповісток прозвав Бондаренчиху Аріядною, залишеною полохливим Тезеєм Вакхові) в добре підпилому вигляді (і це та сама Бондаренчиха, котра ще недавно навіть у товаристві ніколи й келішка не пригублювала, — і то не через каміння в печінці, — а з вродженої відрази до спиртного), хоча цей підпилий вигляд з’являвся тепер у Боднаренчихи не так від вина (адже коли вона тепер приймала від жалісливих людей пляшку Дешевого вина чи горілки, це вона чинила не так задля власних потреб, які тепер звелися до мінімуму, — часто вона забувала тепер і їсти, не те що пити, сама диву ючися, як мало людина потребує, — а щоб відмовою не образити співчутливої душі, котра то там, то там наділяла її не лише їжею, а й міцнішими за воду напоями, воліючи зробити цим бодай малу приємність занехаяній п’яничці, котра не те щоб жебрала, а тільки з’являлася на люди, дедалі частіше промовляючи до невидимих співбесідників, птахів і трав, і тримаючи за шийку надпиту пляшку з рідиною, подібною до вина), яке вона вряди-годи й справді, занурена в думки чи в надхненні розмови, а головне, не надаючи жодного значення, що вона тепер робить чи не робить, — один, другий ковток попивала, ані трохи не журячися, чи вона взагалі щось п’є чи ні, бо тепер то для неї вже не було важливе, — як від того нового світу, що нагло розчахнувся перед нею, далеко осяйніший і наполегливіший, ніж у найщасливіші дні раннього дитинства, коли їй являлися несусвітні видива, бож цей світ був не підвладний нічому тому, що тепер з нею траплялося, хоча всі її знайомі й заповзялися приписувати це виключно впливові алькогопю, яким Бондаренчиха тепер нібито заливала розпач за змарнованим життям, ні на мить не припускаючи, що вона тепер від усього того вільна і що її не разить навіть те, що більшість знайомих дедалі неохочіше запрошує її до хати, намагаючися якнайшвидше збути її через поріг подачкою харчів і пляшкою копійчаного вина, хоч Бондаренчиха ні в світочку не жебрала, та ще й спиртного, а коли люди давали, гадаючи, що тепер вона звелася, за висловом Гната Драб’янки, на риняву п’яничку, вона ніколи не пояснювала й не ображалася, приймаючи скромні дари, адже зовсім недавно вона сама точнісінько так чинила б. Зрештою, тепер навіть якби в наглому душевному збуренні вона щиро захотіла б поділитися зі своїм першим-ліпшим співрозмовником, що з нею діється, то де ж було їй дібрати слів, аби хоч згрубша описати чи радше помацки обцяткувати той Божий рай, що висновувався нею, віднині стало супроводжуючи її.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— ще якби вона завелася дітьми, яких вона довго мріяла народити, а то старший від неї на десять років Михась був її і чоловіком, і єдиною дитиною, котрій на старощах вона, Мирося, робилася дедалі обтяжливішою й непотрібнішою, дарма що вона роками дурила себе, ніби це їй лише здається від надмірного перечулення, притаманного людям похилого віку, однак коли нарешті вона побачила все навколо таким, як воно було, вона збагнула, що її дні полічені, і все й сталося так, як воно й мало статися), до неї прикинувся пістряк, що й виповнив зяючу порожнечу в душі, про яку він, Терентій, уперше почув (вражений і розчавлений думкою, що тут пізно щось зарадити, хоч він і намагався, — попри невідчіпне усвідомлення, що він, Терентій, нікудишній душпастир, оскільки, не виключене, завдяки власним немощам і недостатньому духовному гартові, він завжди чув себе по боці вже й так гірко покараних долею грішників, які змушували кривавитися його серце і яких йому завжди було невимовно шкода, і тому, звісно, він. Терентій, і не знаходив у собі подостатком пороху, аби зайвий раз жахнути їх геєнною вогняною, на котру вони самі себе затято прирікали, нехтуючи докучливим нагадуванням, що, не виключене, декого й поставило б на рятівні рейки, тільки, звісно, у випадку Миросі цеані трохи не подіяло б, хоч він, Терентій, і намагався до останнього її віддиху всіляко розрадити самотню жінку чи то жартом, чи відповідною новиною, а чи євангельською притчею, пропонуючи, коли пістряк уже наглухо прил юту вав Миросю до ліжка, почитати їй уривки з Біблії, що однак Мирося щоразу відхиляла, мовляв, нехай він, Терентій, їй дарує цей, ще один зайвий гріх у її пропащому житті, але вона, Мирося, ніколи не любила Біблії, надто там багато жорстокостей і нетерпимости, яких і так подостатком навкруги, і тому нехай він, Терентій, і не пробує переконувати II, Миросю, в протилежному, чого, самозрозуміла річ, він, Терентій, і не зважувався чинити, може, ще й тому, що Мирося, попри II зовнішню різкість, що, здавалося, ладна приневолити й саме Провидіння змінити первісне рішення, різкість, котрої йому, Терентієві, все життя бракувало, завжди нагадувала його власну долю, ймовірно, тому, що Мирося, як і він, Терентій, внаслідок нездоланного егоїзму, сліпоти й людської недосконалости, ніколи не спромоглася примиритися з відмовою від власних дітей, про що він, Терентій, ніби йому розтяли душу, бож Мирося лише вголос висловила те, на що він, Терентій, хворів, уперше почув від Миросі в китайському ресторані) того вечора, коли Мирося усіх їх запросила на спільну вечерю, дарма що на Миросину розпачливу заувагу, — справді, крик волаючого в пустелі!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”