Приклад 1:
Властиво, коли Дзиндра витяг з череска на поясі й показав Ковжунові зі світлого чавуну дзеркальце, яке, якби не вага, радше скидалося на приплющене збоку куряче яйце, що бовталося всередині, як Онуферко його поторкав, а тоді на кількаразове підбадьорення Дзиндри, приклав до вуха, попередньо стріпнувши приплюснуту кульку, Ковжунові майнула думка, чи Дзиндра, бува, не жартує, оскільки Онуферко ще з першої зустрічі запримітив Дзиндрину схильність жартувати там, де, як на Онуферка, воно не конче виглядало доречне, хоча, з другого боку, Дзиндра визначався подекуди аж надмірною делікатністю, і ця, зрештою, не така вже й разюча, як радше дошкульна невідповідність між Дзиндрою, який він, за Онуферком, мав би бути (а хіба це не властивість людського сприймання, що, боронячися від навколишнього вічно змінного хаосу, розтинає дійсність на бодай тимчасово нерозсувні уявлення й поняття, бо кожен дикий наріст, кожен цвяшок, що негадано випинається з такої випаленої розумом плінфи, наближає небуття, і тому й заходить така невідповідність між Дзиндрою, який він мав би бути?) і тим, як це його зафіксувала Онуферкова свідомість, і споруджувала невидиму перегородку, котра заважала Ковжунові остаточно наблизитися до Дзиндри, що, звісно, це помічав, тільки з якихось вищих міркувань, недосяжних Онуферкові, або, як це собі на схилі життя пояснював Ковжун, просто шкодуючи загонистого хлопця й уділюючи йому дещицю часу на остаточний, виважений вибір, зволікав унедійснювати цю душевну перегородку, — але коли Ковжун постеріг, як із Дзиндриної долоні дзеркальце-яйце, котре, він, Онуферко, щойно тримав у пальцях, розкручується тим самим променем, що його він, Ковжун, бачив на Червоній горі і на мить навіть прочував у грудях, а потім, завмираючи, споглядав у Київських печерах, куди його тієї ж ночі водив Дзиндра, бож Онуферко відразу впізнав: чаша з Господньою кров’ю містила той самий, згорнений у яйце, шкаралуща якого з-під набіглої посередині вапняної бганки широко вилонювалася на боки жовтолистою чашею, Божественний промінь, час від часу уділюваний людству вищою силою, аби надихнути знедолених надією й світлом, перед котрим розвіюються сірчаним порохом залізобетонні щелепи зла, — він, Онуферко, тоді й відчув у собі ту блискавку: невже це сам Всевишній у подобі Дзиндри приходив на землю (ні, не сам, Його Онуферко відразу відчув би!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
