Словник Української Мови
Буква
1. Тиха, приглушена манера мовлення, проміжна між звичайним голосом і шепотом, коли звуки вимовляються без повного голосового напруження, але чутніше, ніж при повному шепоті.
2. (у переносному значенні) Легкий, ледве чутний звук, що нагадує таке мовлення (наприклад, про шум листя, води тощо).
Приклад 1:
Якась нерозбірливість і неясність, а далі вже просто кректання і клекотання, напівшепіт і напівхлюпіт, а взагалі — не що інше як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й не, а просто самим лише мурмотінням і мамротанням, шамотін ням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте не бубнінням.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”