лука

Приклад 1:
69 Гарматій Лука 142 Гафурі М. 135 Гашек Я.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Кіммерійці, повиті ще Гомером у туман «Одіссеї»; чи були вони, спитаєте ви — чи був Гомер, запитаю я; про Кіммерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її «батьківщиною мли і смерчів»; скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи самого Зевса, і тому живуть у повстяних будах на возах; іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію; арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів, адже мають лише одне-єдине око посеред чола і вічно воюють з грифонами за золото; таври, в яких бичачі й цапині голови, і неври, кожен з яких раз на рік протягом дня буває вовком; амазонки, що не мають правого перса, аби влучніше стріляти з лука, і сармати, яких ці амазонки породили після повальних злягань зі скіфами; андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають правди ані законів; амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем; мелянхлени, що ходять лише в чорному; савдарати, цілком тотожні мелянхленам, однак, за іншими джерелами, більше схиляються до язигів, саїв, тісаматів та роксолянів; з остан­ німи не плутати ревксіналів ані розомонів, ні, тим більше, койстобоків, що вславилися грабунками на Балканах, через що їх порівнювано з бесами; тим часом карпи дали назву Карпатським горам, хоч на той час ці гори йменовано або Певкінськими, або Кавказькими — що кому більше подо­ балось; аґатірси, які співали замість говорити; даки-задаваки і гети-невмираки, що справді пізнали таємницю безсмертя і тому більшість із них живе донині; бастарни, від яких розвелися ґоти, скіри, ґерули, руґи, вандали, тайфали, гепіди, уруґунди, вони ж бурґунди, — та інші бастарди; натомість усіх їх було розвіяно гуннами, що прийшли з неіснуючих 209 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ пустинь, де спали по шию в піску, і пішли в неіснуючі ліси, де сховала їх буйна зелень; дорогою на захід вони підкорили всі інші народи, котрі їм траплялися, включно з фанезійцями, що жили на затонулому нині острові серед Озівського моря, мали по п’ять сажнів зросту, мармурово-білу шкіру й такі великі вуха, що могли обгортати ними в час негоди свої тіла, однак було їх надто мало — всього восьмеро; слідом за гуннами пронеслися на степових кобилицях кутургури та онугури, хоч інші кажуть, ніби унугури, утургури і унугундури; анти, вони ж венети, чи то пак пелазґи, докотилися під іменем етрусків аж сюди, на північ Італії, хоч я й не претендую на те, ніби Венеція — прадавнє українське місто; проте все це пішло прахом після вторгнення аварів (то була справжня аварія! ), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю».
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
1888 Надія Зівяла вже та квітка запашна, Її нема — сама суха стеблина… А як цвіла, лишаючи, вона, Аж кращою ставала вся долина!… Тепер лука порожня і сумна: Вона була її краса єдина… Надія-квіт умерла, одцвіла, її нема — вмирають поривання… Була вона — душа тоді жила, Жили у їй високі почування: Вона душі теплом святим була… Тепер там ніч, холодне нудьгування… 1895 Доки? Минає час, минають люди; Ми всi ждемо того, що буде, I кажем всi: давно вже час, Щоб воля та прийшла й до нас, А все її нема, не йде, — А час не жде, а час не жде!..
— Тютюнник Григорій, “Вир”