гудіти

Приклад 1:
2 можливо це троянда — якщо там хтось є… і мовчки на вогнище дивиться… ІЛЮЗІЇ, з полковник вітає мене солдати всі мої друзі дозволяю собі зіпертись на мур та скоро прощаємось… по якомусь часі я оглядаюсь ні муру ані солдат тільки брама видніє у полі… 184 ЗІТХАННЯ ВОГНИЩА вінок із чорних квітів та декілька потрісканих вуглин… ЗІТХАННЯ В БЛАКИТНІЙ ЩЕРБИНІ приручений пусткою лишайник світиться… ЗІТХАННЯ ПРОМЕНЯ посміхнувся і та посмішка пелюстинкою зависла у павутинні і сріблилася цілу ніч… ЗІТХАННЯ СВІТЛА куди б ти не рухався — ти завше рухаєшся уперед… десь далеко-далеко мов роїться блиск мушиних крилець то пригаса то яскравішає… в такі хвилини ніхто не помічає великої синьої мухи завбільшки з церкву… тінь від неї давить неволить і цього несила витримати: о які зелено-золотаві колони які дзеркала опукловигнуті — тремтіння протягнуте крізь призму сяйвом заповнює простір… музика далеко: блискуча комаха поворухнулась — і злинуло тріпотливе сяйво та враз і погасло — комаха потемніла… холодно… хочеться встати з лави і йти вже врешті хоч куди-небудь… 186 акація темна мов тріщина… тріщина глибшає і ніяке мокре листя вже не заліпить її… а ще вчора скрипів сухий квітник сіялось волосся… я робив літачки з паперу — всі вони лежать в квітнику мокрі… НОСИТИ БІЛЕ В РУЦІ плакати повертаючись від цвинтарю плакати в дорозі розглядаючи в сині рурочки себе самого… носити біле в руці бачачи його на обрії збайдужіло вдивляючись безліч років і не знаючи що носиш його у собі… АНГЕЛ І КВІТКА могила там де пагорб троянда там де камінь… крила із двох зелених пір’їн виблискують у надвечір’ї… червоні уста ніби мить тому він цілував троянду… яка цвіте лише один раз… листя червоним звалищем — в алеях багряні поклади що їх ніхто не розвідав… тільки я та синє неприступне те що плаче кругами… не затулитись від нього не здаленіти нічого не можна… тільки мовчать аби не сполохати… там де алея на мить завертає промінь останній гудіти пробує і ледь розчіпається кінчик його… тут і мені постояти зважити куди ж його йти… 188 великий солом’яний бриль що я підібрав восени напевне квіти залишили… лапаті тіні потіснили стежку і звузилась вона до смужки ледве встигаю пройти чіпляючись за зубці світла поміж дерев… і якраз вчасно: брама ще трохи прочинена… тоненька щілина світла ковтає мене… майбутнє я привіз але людей воно не тішить… роса та прохолода ночі… по стежці хтось кудись іде… то й хай іде… іздалеку я відповідь привіз… БІЛО УСМІХНЕНІ КЛАВІШІ НА ЧОРНОМУ ТЛІ від захоплення я непритомнію і тоді в неймовірній тиші бачу: білі зуби в землі… зелені пагони музики… хлопці й дівчата у високій траві півники і ромашки дзвоники і смолки на кінчиках зелених пагонів музики… увечері везу білих метеликів і то треба швидко аби встигнути бо вже смеркає і тільки на дні ще біліє одне крильце… я навіть насіяв безсмертників та стежку до них забув…190 ти сам по собі? ні… а як?
— Тютюнник Григорій, “Вир”