звіритися

Приклад 1:
тим більше, що до Цизя він, кентавр, одразу ж, як колись до покійного незрівняного Петруся Саламахи, перейнявся повним довір’ям, почувши випадково, з яким вирозумінням він, Цизьо, балакає з Позенком про його загиблого сина у В’єтнамі, — признання, котре слово за словом і надихнуло Цизя, хоча він досі, властиво, остерігався про це з кимось говорити, але то якось саме собою вийшло, — надихнуло Цизя розповісти Вікторові Платоновичу і про їхню першу зустріч на рівнику, і про те, як він, Цизьо, відтоді його, Віктора Платоновича, нестямно боявся, чомусь пов’язуючи його, кентаврову, появу конче зі своєю ґвалтовною °мертю, і то не так з його, Цизьовою, особистою смертю, — кожній Л|°Дині і так раніше чи пізніше покладено вмерти, — як з кінцем всього світу, і про старчикове кресало, заховане в його, Цизьових, грудях, про що Цизьові досі не лише незручно, а й лячно було оповідати, адже навіть Геннадієві, хоча первісно Цизьо й мав намір, він так і не зважився звіритися, і не виключене: саме тому, що він тоді стримався й промовчав, йому й пішло одразу в руки багатство, котре напевно розвіялося б тієї миті, як він, Цизьо, про те бодай одній живій істоті розповів би, — а кентаврові не тільки звірився, а й з власної волі, без жодної на те з боку Віктора Платоновича спонуки, подарував кресало, щоб воно послужило на добро прийдешніх поколінь, за долю яких так тяжко побивався Віктор Платонович, розтлумачуючи Цизьові свій погляд на дитяче виховання, аж Цизьо, не вагаючися, які наслідки це матиме для нього самого, — а втім, що важили будь-які наслідки для нього самого, коли йшлося про порятунок усього людства? — й вийняв із грудей старчикове кресало, хоча саме тому, що кресало опинилося в повітрі, з океану, як джин з відкоркованої пляшки, й виснувалася та циклопічна вогняна куля, що виключно завдяки блискавичному втручанню Віктора Платоновича, замість спопелити Цизя, а за ним і весь світ, а, може, й усю світобудову, лише спаралізувала Цизьові лівий бік, сповнивши неповороткого каліку назавжди неослабним, з роками дедалі глибше усвідомлюваним подивом, якими звивистими шляхами Провидіння веде чоловіка, часто всупереч безголовій людській волі, до власного призначення, бож заки все це сталося, Цизьо наперед знав: тієї секунди, як він вийме з грудей старчикове кресало, його чекає неуникненна смерть, але саме ця смерть, якої він досі так боявся, нишком соромлячися й потерпаючи за цей нічим не поясненний страх, котрий коштував йому не одну безсонну ніч, насідаючи ядухою на груди, — ця сама смерть перестала його жахати тієї миті, як кентавр трохи докладніше заходився викладати йому свій погляд на дитяче виховання.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”