зверхньо

Приклад 1:
Так, то були ідеали «народництва», зверхньо потрактовані, а то й зневажені сьогоднішніми молодими високочолими інтелектуалами… Звісно, мало місце і засліплення, й інфантильність, і видавання бажаного за дійсне, і те, що М. Бердяєв назвав «фабрикацією народної душі». Утім, як на мене, в чистому вигляді, в ідеалі, це далеко не найгірші іпостасі морального й громадянського самоутвердження людини.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Гіксоси трималися в Єгипті відособлено, не родичалися з єгиптянами, ставилися до них зверхньо, тому визвольне повстання проти них було лише справою часу. Першим спробував повалити гіксоське панування один із останніх фараонів XVII династії Секененра, одружений на критянці Яххотеп, але гіксоська бойова сокира вкоротила йому^віку.
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”

Приклад 3:
— i на її “I’m ten years older than you are” вiдказував, по паузi, трошки заскочено: “You’re lying” — вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, — а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона‑бо була “поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття”, як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, — ледь‑ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдста‑влений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе — виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої пам’ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю — повчащавши рочок‑другий до психiатра, ще й не таке згадаєш, — але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзич‑ному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, — коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби — переважно кав’ярняних балачок i валасання по кiнах — бере та й закохується в тебе направду, без дурникiв, i освiдчується — освiдчу‑ючи свою кагебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life! ), i ще, ще — одначе про це вона вже волiє мовчати, — коли в тридцять рокiв уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (iз напрочуд приємним пахом дорогого дезику!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”