затаєння

Приклад 1:
Невольнича муза ~212 2 тріпотливі крила доріг пеленою вкривають голубе око і золотий мак що обгоряє у напівзабутих озерах пагорби як перше усвідомлення обіцяють гіркаві овиди і терпкі очерети занурені у пересохлі вуста оголено порівняння і поцілунок затаєння на зажурених роздоріжжях кам’яна побита фігура оглянься 3 золотий прапор тіла переливи шкіри лопіт м’язів кольори вуст і очей галас світу у мушлі вуха кучеряві дотики литаври пульсу багаття голоду і жаги і бенкет радісно носити майоріти і здаватися на ласку переможця з тією ж барвою благословляти зойк кров біль всеядні зуби виходити цілим з води з вітру з вогню з тортур з пестощів Дванадцята сумна книжка 213~4 блакитне листя дощів шелестливі книжки читалень пірнають трамваї під ряску лампіонів лемент кам’яних потоплениць навколо майдану у м’яких наших душах відтискує ключі що співучі кришталі і великі іржаві зі старих гратованих брам кав’ярні і зіниці відчиняються опадають печаті мов краплі на зламі старої омитої вулиці зі скрипом дверей 5 плоске осрібля дзеркала ночі без виміру але все у миті і глибинне відбиття зітхань метушливих меблів ієрогліфи саду що метнув на стіну розгойданий ліхтар надщерблена порцеляна ятраві краплі вина вичавлені із тіл левкої здригання у сні у відході холодне скло зайшлося сурдинкою відлунням ласки залиши на дзеркалі початкові літери імені химерний вензель мою циганську дорогу І. Калинець. Невольнича муза ~214 6 плече вижебраного меча шорсткі слова подорожнього кровоточать старі потоптані стяги винуртовують у запаленій крові ширшають очі занурений зір переселення хмар народів автохтонне клечання свічок змиги безголових могил роздмухана молитва на старих попелищах і радісні потиски рук на вічному березі крізь вушко голки крізь загати і немилосердя велика голуба хвиля човник віри 7 ЯнуПалахові пожмакані залізом блискучі призахідні дороги камінь здоймає навколо ліри горизонти деревце зачахає дріада зі стебельцем смокче сік і деревіє людина живе якспалах міняють назви колони незаказаний овоч недосяжний краєвиди вщухають на брудних подряпах мурів зітерті на макуху але мигтючі Дванадцята сумна книжка 215~протуберанці від крихт довго зігріваю по фонемі шепітливі вимовляння любові поіменно ÏÐÎÙÀÞ×ÈÑÜ Ще одна ніч небо відчинить Вітчизні, ще один раз ріки вляжуться горілиць, не засклеплять повік, допоки не щезне з їхніх зіниць найзабарніша із зірниць.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”