захисник

Приклад 1:
Та й, зрештою, як же йому було помічати, копи саме тоді, як до Чоботаренка наблизилася Харитя, він, Ковжун, глипнувши на Марту чи, властиво, на її вкриту вогненними лелітками золоту сукню, разюче подібну до іконостасу в Мукачівському манастирі, куди його батько, хустівський суддя, захисник русинів і всіх покривджених, любив учащати, прихоплюючи з собою малого Онуферка, нагло усім єством усвідомив: такий одяг, як це він сам чув від баби Юстини, до якої малому Онуферкові забороняли ходити, мусів й Люцифер ще тоді, як він, Божий улюбленець, обнявши за плечі архангела Михаїла, по дорозі зриваючи медянки й смакуючи нектар, подався купатися до озера, аби, з намови Михаїла, який постеріг у Люциферовім серці дедалі більшу змію гордині й ворохобництва, мовляв, перевірити, хто довше протри- має голову під водою, — хитрість слабакуватого Михаїла, який ухопив Люциферове небесне вбрання із соняшних променів, що обило найвищого янгола всесильним, аж його і зсудомило посісти місце Творця, обставина, котру й призапримітив Михаїл, і подався на небо, здолавши вперіщити ошуканого купальника вимоленим у Бога в крайній скруті всеповергальним мечем, бож Люцифер, хоч і відійшла від нього могутність разом з соняшним одінням, ще мав досить моці, аби з озера одним стрибком наздогнати архангела Михаїла в краденій одежі й ухопити хитруна за ногу, здерши з нього, коли вже не плавки, оскільки той встиг вивернутися, то бодай лівий чобіт, заки Михаїл, луснувши голого Люцифера Господнім мечем, що в нього обернувся з волі Всевишнього соняшний промінь, загнав колишнього першого янгола під землю, яка одразу ж здибилася бескидами від підземних сновигань поверженого янгола, головна сила котрого лишилася в осяйних шатах, подібних до Мартиної сукні, що від настирливого Ковжунового погляду розійшлася небом (чи не це й мав на увазі Чоботаренко, говорячи про блакитність Мартиної роби? ), яке посередині заокруглилося, випнувшися вперед, майже так, як це теперішні підлітки видмухують з уст опуку з жувальної ґуми, у світлову з перлямутровими вилисками кулю, і тоді з цієї кулі крізь вихором розчахнені вогняні стулки і виступив із ґирлиґою дід Панас, прозваний хустівськими шибениками Саваофом, лише тепер колись збабчене обличчя діда Панаса посвітлішало, помолодшавши, а постать ніби дещо виросла супроти того, як її запам’ятав Ковжун з тієї днини, коли дід Панас, спершися на вогняну ґирлиґу (може, він її й справді, як подейкували місцеві розумахи, фарбував на червоне, аби його боялася докучлива дітлашня), розмовляв з малим Онуферком на Замковій горі біля того джерела між верхнім і нижнім кладовищами, з якого десятирічний Онуферко, вперше згайнувавши школу, бо тієї днини якась нелюдська сила потягла його на Замкову гору, напився був води, ще не знаючи, що він покуштував, як йому одразу й витлумачив дід Панас-Саваоф, води мертвих, і справді, хіба згодом не бачив Ковжун навіч усіх тих розстрілюваних, виморених голодом і покатованих земляків?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”