1. (Про людину) Який має хриплий, сиплий голос від тривалого плачу, крику або хвороби.
2. (Розм., про голос або звук) Хриплий, сиплий, глухий, немелодійний.
Словник Української Мови
Буква
1. (Про людину) Який має хриплий, сиплий голос від тривалого плачу, крику або хвороби.
2. (Розм., про голос або звук) Хриплий, сиплий, глухий, немелодійний.
Приклад 1:
Очевидна річ, він, Лужний, попервах і в гадці не мав заводити з Позенком балачки, а вже й поготів усамітнюватися з ним, нехай навіть за чаркою горілки, оселедцями, холодцем і пиріжками з м’ясом із дбайливо організованих запасів Святослава Пили, у тій страхолудній, устаткованій лавкою, столом і коротким матрациком буді, що її (зовні густо обліплену місяцями зі сріблястого паперу й лластиковими імітаціями муринських масок) на двох драбинах- стояках на подобу засідки на оленів власноручно змонтував Святослав Пила, щоб звідти крізь (за допомогою дошки звужувані й розширювані) отвори з усіх кутів фотографувати забаву, якій Пила, згідно з його власними надхненними запевненнями, відводив місце ми не головної атракції у своєму експериментальному фільмі, що його Пила накручував чи радше — наново перекручував з десяток років, стало доповнюючи й міняючи кадри, поглинений дедалі вимогливішим процесом самовдосконалення, і тому за кожної нагоди, — а це вже йому, Лужному, особливо не подобалося, — й чіпляючися до тих, хто прийшов просто собі розважитися, а не комусь позувати, як це він кілька разів прискіпувався до нього, Лужного, — фотографуючи людину саме тієї миті, коли чоловік або скривився, або чхнув, або якось особливо вирячився, — може, для когось і дрібниця, а для нього, Лужного, верх неподобства, яке його особисто значно дошкульніше дратувало на довіку застиглій світлині, ніж у житті, про що він не крився й перед Пилою, котрий, звісно, хоч би й що йому доводили, затято торочив своєї і, що потворніша виходила знятка, то більше тішився зі свого шедевру, приневолюючи потерпілого ще й подивляти його, Пипине, мистецтво, від якого він, Лужний, намагався про всяк випадок триматися на віддалі, як і тоді, коли він угорі на дошці-ґанку перед будою, — звідки драбиною злазив спітнілий, у розстебненій сорочці з закасаними рукавами, захеканий Пила, обвішаний видовженими рурами фотокамер, — постеріг Позенка, котрий подавав йому, Лужному, знак видряпатися до нього нагору. Звісно, спочатку він, Лужний, поклав собі просто зігнорувати Позенка, який манив його пальцем, рукою, а тоді ще й жовтою пищавкою, спонукуючи якнайскорше наблизитися, якби його, Лужного, уваги не прикував до себе зелений, ніби з суцільних лусочок сачок, не більший від дині, яким Позенко обережно обводив залю й про який у першу мить, — коли він, Лужний, таки видряпавшися нагору, спитав, що воно таке, — Позенко висловився, ніби то сачок для виловлювання душ, а тоді, наче вжахнувшися, що лрозрадив таємницю, ніяковіючи, уточнив, мовляв, то сачок не для виловлювання душ (крий Боже, до таких мерзенних людям і Богові справ він, Позенко, ніколи не вдавався й не вдаватиметься, хоча він знає, як це робиться, тому що йому доводилося стикатися ближче і з чорною магією, від якої ліпше триматися на віддалі), а сачок для збирання духовної енерґії, що її люди по-дурному випах- кують на вітер, замість споруджувати з неї захисну греблю проти зла, що тепер до найменших закутин заливає світ, — але, мовляв, йому, Позенкові, ця енергія зараз потрібна не так для боротьби зі злом, зі злом він уже лодостатком наборовся і нехай із тьмою дещицю й інші повоюють, — як для сорочки-скафандра, за допомогою якого він, Позенко, поклав собі проникнути до колись загинулих осяйних континентів, не чекаючи до Другого Пришестя, котре, властиво, вже й надійшло, як це вражено зауважив Лужний, стежачи за Позенковими руками, з-під яких почала куснями валитися в лрірву танцювальна заля Народного Дому, хоча він, Лужний, перехилив тільки другу чи третю чарчину, і йому ще ані не затуманився зір, ані голова не запаморочилася, бо що, зрештою, важив зайвий келішок спиртної мішанини, коли він, Лужний, тоді витримував і по добрій кварті самогону!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект‑нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос “Отченаш”, а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново‑синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново‑синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки‑вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни‑вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: “Що, ще не починалось?”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”