захеканий

Приклад 1:
Очевидна річ, він, Лужний, попервах і в гадці не мав заводити з Позенком балачки, а вже й поготів усамітнюватися з ним, нехай навіть за чаркою горілки, оселедцями, холодцем і пиріжками з м’ясом із дбайливо організованих запасів Святослава Пили, у тій страхолудній, устаткованій лавкою, столом і коротким матрациком буді, що її (зовні густо обліплену місяцями зі сріблястого паперу й лластиковими імітаціями муринських масок) на двох драбинах- стояках на подобу засідки на оленів власноручно змонтував Святослав Пила, щоб звідти крізь (за допомогою дошки звужувані й розширювані) отвори з усіх кутів фотографувати забаву, якій Пила, згідно з його власними надхненними запевненнями, відводив місце ми не головної атракції у своєму експериментальному фільмі, що його Пила накручував чи радше — наново перекручував з десяток років, стало доповнюючи й міняючи кадри, поглинений дедалі вимогливішим процесом самовдосконалення, і тому за кожної нагоди, — а це вже йому, Лужному, особливо не подобалося, — й чіпляючися до тих, хто прийшов просто собі розважитися, а не комусь позувати, як це він кілька разів прискіпувався до нього, Лужного, — фотографуючи людину саме тієї миті, коли чоловік або скривився, або чхнув, або якось особливо вирячився, — може, для когось і дрібниця, а для нього, Лужного, верх неподобства, яке його особисто значно дошкульніше дратувало на довіку застиглій світлині, ніж у житті, про що він не крився й перед Пилою, котрий, звісно, хоч би й що йому доводили, затято торочив своєї і, що потворніша виходила знятка, то більше тішився зі свого шедевру, приневолюючи потерпілого ще й подивляти його, Пипине, мистецтво, від якого він, Лужний, намагався про всяк випадок триматися на віддалі, як і тоді, коли він угорі на дошці-ґанку перед будою, — звідки драбиною злазив спітнілий, у розстебненій сорочці з закасаними рукавами, захеканий Пила, обвішаний видовженими рурами фотокамер, — постеріг Позенка, котрий подавав йому, Лужному, знак видряпатися до нього нагору. Звісно, спочатку він, Лужний, поклав собі просто зігнорувати Позенка, який манив його пальцем, рукою, а тоді ще й жовтою пищавкою, спонукуючи якнайскорше наблизитися, якби його, Лужного, уваги не прикував до себе зелений, ніби з суцільних лусочок сачок, не більший від дині, яким Позенко обережно обводив залю й про який у першу мить, — коли він, Лужний, таки видряпавшися нагору, спитав, що воно таке, — Позенко висловився, ніби то сачок для виловлювання душ, а тоді, наче вжахнувшися, що лрозрадив таємницю, ніяковіючи, уточнив, мовляв, то сачок не для виловлювання душ (крий Боже, до таких мерзенних людям і Богові справ він, Позенко, ніколи не вдавався й не вдаватиметься, хоча він знає, як це робиться, тому що йому доводилося стикатися ближче і з чорною магією, від якої ліпше триматися на віддалі), а сачок для збирання духовної енерґії, що її люди по-дурному випах- кують на вітер, замість споруджувати з неї захисну греблю проти зла, що тепер до найменших закутин заливає світ, — але, мовляв, йому, Позенкові, ця енергія зараз потрібна не так для боротьби зі злом, зі злом він уже лодостатком наборовся і нехай із тьмою дещицю й інші повоюють, — як для сорочки-скафандра, за допомогою якого він, Позенко, поклав собі проникнути до колись загинулих осяйних континентів, не чекаючи до Другого Пришестя, котре, властиво, вже й надійшло, як це вражено зауважив Лужний, стежачи за Позенковими руками, з-під яких почала куснями валитися в лрірву танцювальна заля Народного Дому, хоча він, Лужний, перехилив тільки другу чи третю чарчину, і йому ще ані не затуманився зір, ані голова не запаморочилася, бо що, зрештою, важив зайвий келішок спиртної мішанини, коли він, Лужний, тоді витримував і по добрій кварті самогону!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Було анiскiлечки не страшно — попри зовнiшню ефект‑нiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, — i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос “Отченаш”, а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново‑синьої пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, — тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново‑синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном — з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки‑вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю — прилетiв опiзни‑вшись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: “Що, ще не починалось?”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”