Приклад 1:
Коли сталася пожежа, декому з молодих співробітників Інституту доручили рятувати те, що лишилося після вогню. Ніколи не забуду цього жахливого видовища: гори мокрих книжкових решток, в яких ми греблися, щоб урятувати те, що можна було ще врятувати.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Властиво, як це він, Сорока, вже дещо пізніше розмірковував, намагаючися рятувати те, що бодай якось давалося рятувати, — якби він, Сорока, не забігав у хмари, може, й справді дещо перечулено сприймаючи несталість цього світу й відштовхуючи від себе попереджувальні сиґнали, аж поки вони падали молотом на його голову, то ця тітчина невгасима ненависть супроти померлої Серафими не захопила б його так зненацька й не обернулася б для нього хворобою, бож перші підземні поштовхи згодом розпечених до краю тітчиних звинувачень супроти власної одиначки він мав нагоду спостерігати, ще коли Серафимі добігав десь двадцять третій чи двадцять п’ятий рік під час його, Сороки, гостини в тітки в Чугуєві. Йому, щоправда, не закарбувалося, що саме спричинило ту бурю, яка мала б його вже тоді трохи протверезити, він пише запам’ятав, що Серафима, позбавлене гострих кутів досконале відлуння своєї матері, раптом наважилася, чи то не зорієнтувавшися, чого від нею хочуть, чи й справді її ненароком штовхнуло висловити щось своє, але вона наважилася, справді наважилася сказати щось, що перечило тітчиним поглядам, вчинок, який на очах його, Сороки, обернув тітку з ніжної матері на бездушного, розрахованого ката, що, не спинений, а ще більше роз’юшений запізнілою мовчанкою зухвалого створіння, методично вириває шматки живого м’яса зі своєї жертви, що, ніби раптом осліпнувши перед двигтющою стіною материної ненависти, схилила голову, загіпнотизовано підставляючи шию під сікач, і цей вигляд винної, а заразом наче неприсутньої Серафими з осклілими очима, збудив у ньому, Сороці, глухе почуття і сорому, і гніву, і ще чогось, що не давалося осмислити, хоч воно й залишило в душі колючку, — почуття, що в них він тоді, не виключене, просто побоявся розібратися, утікши з поля бою, і за цю ледь усвідомлювану втечу доля й примістила його далеко перегодя до тітчиного будинку в Алма-Аті квартирантом, вчителем Оксани-Віки, кухарем, прибиральницею, садівником і, нарешті, й тітчиною продухвиною від того липневого надвечір’я, коли, показуючи йому, Сороці, як треба ставити підпори під надто рясні гілки яблунь, тітка зсудомлено звірилася йому, мовляв, нехай він, Сорока, знає, що тридцять шість років її, тітчиного, життя, пішли нанівець, бо вона, тітка, вигріла на грудях гадюку, гадаючи в засліпленій наївності, що виростила тямущу, поштиву дочку.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
