розпливчастий

Приклад 1:
— наблизив цей знак до чогось, що він, Дідовець, бодай трохи знає, і тоді йому й побачилося, ніби той зоряний знак збрижився циклопічними м’язами й увібгався в три полум’я, дещо подібні до тризуба, внаслідок чого Дідовець одразу ж і заходився, замість чергового акта, вирізблювати на камінній брилі зоряну позначку, яку випадало негайно зафіксувати, оскільки то був не просто собі знак, а життєва лінія всього українського народу, випадково (не виключене також, саме з тієї причини, що Дідовець не подужав смертними очима повністю відчитати зоряного письма) втілена у трохи розпливчастий звичайнісінький тризуб, невід’ємна приналежність кожної еміграційної української оселі, а втім, може, вищі сили навмисне вибирають те, що в кожного повсякчас на оці, навіть як це зовсім якась випадкова позначка: сонце, зірка, тризуб, аби крізь неї, як крізь лійку з іншої площини, тим наполегливіше докапував до людини найпотаємніший, найнеосяжніший вміст буття, що його так безжурно відбігає чоловік за повсякденної метушні? ), — обставина, котра й спонукала Аристарха Букрія, котрому Дідовець не раз переповідав свій сон, працюючи з долотом біля каменя, — виснувати припущення, яке згодом переросло в цілковиту певність (ані трохи не підважувану принагідним кепкуванням з надмірної тризубоманії, що, мовляв, однак ні до чого путнього не доведе, а тільки ще більше осмішить український народ серед чужинців, котрим, як це Букрій уже встиг пересвідчитися, і так байдуже, чи всі українці до одного повиздихають, бож, як відомо, досі для чужинецького світу українців взагалі нема, а коли вони раптом, попри те, що їх уперто нема, чомусь таки є, — то це виключно бандюги, убивці й недоумки, — зайва вода на млин тих кепкувальників-розумах, яким західній добробут позатягував льодком душі і яким тому й не відкрилася та палюша правда, що відкрилася Букрієві, коли він уже по смерті дідовця остаточно зміцнився на думці): саме оцей Дідовцівтризуб-не-тризуб, що скидався радше на гілку, котра от-от зацвіте на камінній брилі (звісно, як на тризуб, то, може, він і справді вийшов дещицю загроміздкий, тільки ж не виключене, що це його так згромадило від усіх тих вміщених у ньому мільйонів безіменних сердець, виморених голодом і на засланні, потоплених, покатованих на Соловках, у Сибіру, згноєних і розстріляних у в’язницях, на етапах і в копальнях чи як під час війни, ще напівживцем позаливаних негашеним вапном, аби ніхто не впізнав своїх найближчих?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”