Приклад 1:
Зрештою, чого лише не вимізковував Пилип після Харитиної смерти, дошукуючися першопричин, куди потрапляли навіть давно забута розмова з Бпажком і його складене на честь Мартиної сукні словесне твориво) це словесне твориво, що, — як висловлювався Блажко, ніжно поторкуючи указовим пальцем розгорнений сувій, гідний того, аби, за Бпажковим висловом, пролежати у засургучованій макітрі дві тисячі років, — було не лише точним, а просто таки мікроскопічно-прецизним відображенням, — наскільки слово взагалі спроможне відобразити фізичний предмет, — Мартиної, а не Лесиної чи ще якоїсь іншої сукні, і чому саме сукні, а не горщика з квітами, шафи чи машини до прання, Пилип напевно довідався б, тим більше, що Блажко кількома наворотами поривався витлумачувати сказане, вимахуючи перед Чоботаренковими не пронизаними іскрою взаємопорозуміння зіницями, — чого Блажко, звісно, не міг не постерегти і що згодом не давало Пилипові промитої води, — продовгастими клаптиками покліткованого (зі шкільних зошитів), паперу, вкритого шпичастими діаграмами, якби, — може, навіть тут завинила не так і Чоботаренкова неуважність, бо хіба людина здатна зосередитися, копи її шарпають на всі боки? — якби не поява доктора Ковжуна, котрий, начувавшися від Архипчука про Чоботаренкову подорож Україною та ще й про відвідини в його, Ковжуновому, рідному Хусті Дорощукових родичів, напосівся з розпитами, чи ще нові ошасливлювачі людства за допомогою вдосконаленої техніки не зрівняли, бува, Замкової гори з землею (Карпати ж повирубували, полюючи за українськими повстанцями, і тепер повені й заливають рівнини) в інфернальному гоні (тільки сучасні ринди, що в них увійшли червоні біси, замість шугонути в море, почвалали по всій земній кулі, топчучи ратицями все, заради чого варто жити), нищачи все справжнє, як вони не пише на Закарпатті, а й по всій Україні (навіть стрілецькі могили, навіть кості Сірка стали на заваді) люто винищували, крім людей, ще й пам’ятки українського народу, заганяючи його, знекровленого й обезголовлюваного в червоноімперську кошару (мільйонів, виморених штучним голодом, виявилося замало, треба було постійно вистрілювати не лише мозок і сумління нації, гідру, якій безнастанно відростали голови навіть там, де кожну стяту горлянку довго припікали вогнем, а й зібраних ніби на концерт з усіх закутків України, — так, як згодом замордували, поскидавши в шахту, евакуйованих у поспіху перед німцями, що наступали, учнів навколишніх шкіл, — триста п’ятдесятьох кобзарів, саму душу України, яка, століттями перемелювана крізь єдинонеділимну м’ясорубку, чомусь ніяк не давала себе удушити, не тямлячи вищого щастя бути удушеною), чи як вони (здавалося б, що їм квіти заподіяли?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
