роб

Приклад 1:
При­хо­ди­лось у чу­жих лю­дей ко­си­ти, хліб за­роб­ля­ти, спи­ни не роз­ги­на­ючи, спо­чив­ку не зна­ючи… Оже як не пра­цю­ва­ла Мот­ря з Ос­та­пом та з Ориш­кою – ста­рою своєю матір’ю, а все бідно жи­ли. Іноді зи­мою ні з чо­го бу­ло й га­лу­шок зва­ри­ти,- при-хо­ди­лось су­хим хлібом да­ви­тись… Остап – спер­шу був по­ве­селів: та­кий ба­ла­ку­чий, та­кий щи­рий,- Мот­рю жа­лує, ко­ло тещі лас­ка­вий; а далі – все хмурнішав та й хмурнішав.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
ри­ми висіла або сто­яла по бо­ках здо­ро­вен­на чер­во­на або бла­кит­на дош­ка з зо­ло­тою на­ков­кою або з гар­ним ма­люн­ком уся­кої вся­чи­ни – ма­ши­нерії, оку­лярів, хліба, ков­бас, сви­ня­чих окост; чи дзер­кальни­ми, у чо­ловічий зріст, вікна­ми, з кот­рих ви­зи­ра­ли на ули­цю до ла­ду розс­тав­лені різні зо­лоті й срібні ви­роб­ки, пістрі-, ли вся­ки­ми кольора­ми ситці, шов­кові саєти бли­ща­ли, м’які ок­са­ми­ти сизіли, чер­воніли, ціле мо­ре роб­ле­них квіток, як живі, ва­би­ли но­са по­ню­ха­ти… По улиці, з од­но­го й з дру­го­го бо­ку, сну­ва­ли ла­ва­ми лю­ди; по се­ре­дині, битій ка­ме­нем, гур­ко­та­ли ка­ре­ти, ко­ля­си, фа­ето­ни, де­рен­ча­ли звож­чицькі дрож­ки… І За­робітча­ни про­хо­ди­ли ми­мо ма­га­зи­на з ди­тя­чи­ми цяцька­ми. – Дядьку Ос­та­пе!
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 3:
Хто б і не­письмен­ний був, так, див­ля­чись тілько на ті шаблі, на ті пан­цирі, бун­чу­ки і всякі клей­но­ди, пе­ремішані з кістка­ми, з Ада­мо­ви­ми гла­ва­ми, що по­ви­роб­лю-ва­но го­рорізьбою з міді да з ка­ме­ню по­над ти­ми надг­роб­ка­ми, хто б, ка­жу, був і не­письмен­ний, так і той би до­га­давсь, про­тив чо­го то во­но так ви­ком­по­но­ва­но: уся­ке ба­гатст­во, уся­ка сла­ва – усе во­но суєта суєт; і шаб­ля, й бу­ла­ва з бун­чу­ком, і гор­нос­тай­ова ки­рея по­ля­жуть ко­лись по­руч із мерт­ви­ми кістка­ми. От­же й Шрам, розг­ля­ду­ючи ту го­рорізьбу да чи­та­ючи епітафії, зас­му­тив­ся ду­шею да й ка­же: – Ко­ли­ко-то гробів, а всі ж то тії лю­де жи­ли на світі, і всі пішли на суд пе­ред бо­га!
— Куліш Пантелеймон, “Чорна рада”