рельєф

Приклад 1:
Все те ж буяння зелені, погідний рельєф і тиша, добре працюється під стукіт електрички, який ніколи не заважає мені, а навпаки, заспокоює. Якесь щасливе відчуття усамітнення й тимчасового відсторонення від людей, які, проте, дуже близько.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
то шепіт срібла то раптом — зірка аж нічого не чути… обминувши перламутрові сходинки місяця сідаю під навісом де темінь і довга мовчанка… але й тут завважую срібну голку таку тонку що тільки в оці… і вже на неї шепоче дощ — безмірна одіж шиється на мене… 177 БАТЬКІВЩИНА як будете проїздити повз моє село то придивіться: біля клубу півень… на шляху біліють гуси… а на картоплях що саме цвітуть міріади колорадських жуків… голос: не забудьте ж і дятла у червоній шапці космічних сил — внесок його значний… синій місток над темінню канави якою б глибокою вона не була… а плюскіт — то найтемніше місце якою б холодною вода не була… коли радість світлою плямою промайне по лиці — то лише мить а решта присмерк і шлях котрим я добираюсь не знати куди… 178 слід замерзлого собаки — лапатий холод… не дивись дитино аби ти не плакала аби ти знала що ми — люди добрі але недобрі — ми… люди… сині холодки один над одним з дзвінкими перегородками з дзвониками котрі інколи дзвонять — і тоді повниться сонцем осінній день та частіше дощить — такі собі глухі двері… і постоявши ще якусь мить я відходжу нікому не потрібний і цього дня… струмок: срібло і дзвоники а в сутінках — темний метал навіть не наважуюсь постукати все одно ніде нікого тиша поглибилась і на дні видніє каміння… 12* 179 раніше сітку із тисяч зморщок на корі я не міг побачити… а тепер пантрую стежу як вона розростається сітка глибоких тіней що множаться зливаючись в суцільну досконалість — досконалість забуття… скільки на піску не пиши слово смерть не напишеш… накреслення його зливається з первісним морем і ніякого звуку ніби ти десь далеко десь далеко у морі піску осипаються дюни — насипаються дюни… сиджу в кафе… заснулий водограй зелену мідь розсипав… багато років промайнуло я ледве двері прочинив… а йти нема куди… 180 СВІТЛО І ТІНЬ тінь гребеться і гасить себе тим жовтим листям що підкинуте нею знову спадає на неї… вітер стихає — і знову тінь… покину життя мов хвиля щоб повернутись… снується присмеркова теплінь поцяткована іскрами комах… звуки розмови долинають але слів не розібрати… найважливіше повідомлення яке я не прийняв і вже не передам, кінець дороги… розпашіле лице перед моїм лицем не при вогнищі яке можна розвести будь-де а в пивничці куди я бреду вечорами як підмерзне крига довкола очей… рельєф визначає сяяння рельєф визначає бачення рельєф визначає збирання ми — що нарешті зібралися… нація — це рельєф! розкіш віщує: і як це було і як це є і яка потім жирна глина з тих пахучих цяцьок… а рука що наказує — то тільки кістка у синьому місці глини… 182 бач який вичовганий жовтий діл вже недалеко й до кістки… таки довго я жив — довкола пил і пил… важке дзеркало прихилене до стіни це я дивлюсь на себе прихилившись до стіни… і при дорозі де заблукало кошеня і біля брами сільської школи де стоїть хлоп’я і при канаві довкола цвинтарю всюди дощить цього дня і невиразно сяє плач у дощ… за слізьми не видко пораненого світу і світові мене не видко…
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 3:
червона стріла віддавна летить… є посланець — та немає чекання… 228 ЧЕКАННЯ РОЛІ коли довго чекаєш ролі то приходять всілякі думки і найперша — сховатися… але сховатися аж до краю неможливо — бо будеш видимий з того боку краю… червоні квіти розсипано по дорозі… і хоча похоронної процесії не видко — тіні збираються і вдалині чорна цятка росте… похмурого дня жовтий букет комусь від когось… іноді вдається побачити браму хоч це і нелегко у полі… де все уже зібрано голо і навіть поодинокі стебла не хилитаються а повалені мов намальовані на вологій землі… мов бризки… і ніде нікого і браму замкнуто наглухо і вже берізка повилась довкола засуву і квітне як остання теплінь… МУЗИКА УВЕЧЕРІ вазонів полум’я — закручена вода зелене вугілля переплелося із склом крапотить вода свищиком пищиком півником… БРАМА У ПОЛІ 230 клен червоний… а хтось потемнілий у синьому брилі провіває насіння… люди прибувають — у вагоні темніє… запалені сірники… — кілька жовтих листків за вікном пролітає… мовчать великі ідеали поміж полицями із салом торгова вежа у просторі.. наші діалоги — це видима пітьма… весь час шукав спорядження дикуна а коли притомився і заспокоївся то помітив що крім спорядження дикуна я нічого іншого й не маю… в пошуках часу майструю корабель який мені без потреби… просто мені потрібен час для майстрування корабля… 232 листя опадає і я наче гість безрукий до чогось торкнутися хочу… шуліка кружеляє над пагорбами і долинами він повторює лінії рельєфу якого вже немає… якби відновити той рельєф то можна відновити прамову якби відновити прамову то можна наблизитись до перших знань якби наблизитись до перших знань то можна змінитись… голос: мить з картин а натури давно немає… удень і ввечері узимку і влітку не одцвітає червона троянда що її пелюстя — і колір і промені водночасно… ТЕАТР сьогодні велика зміна масок і декорацій лице без маски — вихід з гри… я теж заходжу в театр але з того боку де немає дверей… о’кей? 234 чи хто захоче ритись в порах року що стануть пилом… я зовсім один без ілюзій у друзів повно справ а я не маю револьвера та й осінь зараз — і в полях квіток немає… сніг і сніг… тільки криничка чорна… люблю тебе у червоному з яскраво багряним волоссям що як дах над стіною блідою… де немає вікон ані телефона а я дивлюсь і дивлюсь… біля нас пробігає хлопчик із зеленим сачком — метелики летять до тебе… мета троянд: щоб у великих спалахах троянд жовті чоловічки танцювали… далеко десь за білим цвітом вишень — вуста твої червоні… весна: сьогодні сонце більше за пальто вода розв’язує сліди… 236 ГЛИБИНА
— Тютюнник Григорій, “Вир”