рано

Приклад 1:
Заходить сонце… Бач, уже встає на озері туман… Та ні, ще рано! Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
Але сьогодні ще рано. Сьогодні о десятій початок, знайом­ лення і намагання всіх усім подобатись, per favore, Perfezki безумовно, треба взяти ґондолю, інакше на дідька було сюди їхати?..
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
щоправда, тепер випав час і про себе подбати, але вона того своєчасно не навчилася, якось душа не лежала робити Щось виключно для себе, і тому й щілинки, призначені на те, аби жінка дбайливіше пильнувала свою зовнішність — від жінки завжди більше вимагається, — заросли, а нові не прорізалися, як в інших Розумніших жінок, яких не кидали чоловіки), щоб попри ятрущість безповоротної втрати того, що досі виповнювало її: чоловік, діти і знову чоловік, півжиття в пелюшках, які так рано прийшли до неї, а в коротких просвітах — її зсудомлювало, а Бондаренко не перечив, — принагідна самоосвіта, курси, заробітки, навчання на аґронома (уже з трьома дітьми), вчительку, на лаборантку, геолога (випала нагода, та зрештою, та галузь її найбільше й цікавила), і все це з її малолітнім кагалом, з одвічними переїздами з місця на місце, просто незбагненно, як її тоді на все вистачало, — вона, ще пронизана густим, рапавим болем, який миттю зробив її собі самій чужою, випорожненою й зайвою, відчула нагло таку наскрізну, як протяг, полегшу, наче доля її на старощах (і то саме тоді, коли в неї, Бондаренчихи, нічого не лишилося, коли навіть її нутро пішло з вітром) прочинила віконце в інший світ, жартома показавши замотеличеній креатурі: дивися, Хомихо невірна, ти була призначена для чогось зовсім іншого, до чого ти однак не зважилася не те що піднестися, а й сягнути думкою, хоч воно терпляче чекало на тебе від народження, але ти (і то зовсім не тому, що рано втратила батьків, інші теж втрачали, і їх не понесло за течією), ледве зіп’явшися на ноги, потяглася не за своїм, а за першим-ліпшим, тобі не призначуваним життям, аби воно тебе вмить обвішало чоловіком (то ані трохи не міняє справи, що ти його й досі любиш), дітьми, обов’язками й непролазною, як тобі здавалося, буденщиною, за якою ти так і не встигла розгледіти, пощо ти взагалі прийшла на цей світ, проте Божі шляхи незбагненні, і тому щойно тепер (щоправда, не виключене, що й раніше так само було — тепер, тільки ти того тепер — до сьогодні не помітила) ти, стара, немічна, всіма забута (тільки ж зізнайся: хіба не ти сама винна, що забута, бож чи не цього тобі, — звісно, не відкрито, ясним розумом, а десь у потаємних глибинах твого єства, — хотілося, не хотілося?) і тому щойно тепер ти вперше вільна, — хоч їй, Бондаренчисі, одночасно робилося й соромно за цю свою нововиявлену й незвичну, покищо лише внутрішню волю, про яку ніхто (а найменше її чоловік) не здогадувався; та й кому взагалі спало б на думку, що не її чоловік, котрого всі одностайно засуджували за молоду розвідку, а вона, Бондаренчиха, вперше безсоромно виломилася на волю, покинувши, як ганчір’я, дотеперішнє життя за собою?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”