привітання

Приклад 1:
Довге привітання по-башкирському виголосив друг Тичини поет Сайфі Кудаш. Потім він намагався по-російському відтворити зміст свого віршованого привітання.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
— я не буду всього цього змальовувати з доклад­ ністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому ПЕРВЕРЗІЯ 162 віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах; між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукро­ вані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прерізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette1, якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Рес­ пондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби «він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний», знову дали дзвінок, «будь обережний, Орфею», сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаплеґру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шапайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чи­ мось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції; поруч промайнув хтось під личи­ ною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; «1836 року цей театр згорів», сказала я, «але був відбудо­ ваний у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року», відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балко­ нах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподіва­ лася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті! ), внизу під нами Альборак Джабраїлі щось 1 Тут, здається, процитовано арію Дона Джованні з однойменної опери Моцарта: «Виходьте-но вперед, манірні маски» (італ.).
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Але коли одного осіннього ранку він, Нестеренко, за звичкою педалював навколо озера, над котрим ще висіли персикові волоконця розпарцельованого на довгі й коротші опуки туману, й три качки, що стояли на траві трохи поодаль від решти ще сонного озерного птаства, обернувшися до ретельного вельосипедиста, який їхав берегом надто щільно над водою, в один голос сказали: «Доброго ранку, пане Нестеренку!» — відтоді все пішло йому шкереберть, хоча це зовсім не означало, ніби він, Нестеренко, цьому демонстративному качиному привітанню одразу надав надто великого значення, бож він з власного досвіду знав: кожне створіння має більший чи менший гін висловлюватися артикульовано, як це він, Нестеренко, сам спостерігав на прикладі власного бульдога Мілорда, котрий часом аж стогнав, марно силкуючися вимовити членоподібне слово з собачої горлянки, — однак це раптове, надто хвацьке качине привітання його, Нестеренка, таки спантеличило, і то навіть не так самим фактом визивного привітання чи глузливим поглядом із цвяхоподібних очей, як тією вельми прикрою обставиною, що саме від того дня йому, Нестеренкові, стали приключатися історії, пов’язані з прикрощами й клопотами, оскільки то раптом він, Нестеренко, сідаючи до потягу в напрямку Нанту, де в нього були знайомі, опинявся в Ґреноблі, то, вийшовши серед дня купити в найближчій крамниці якоїсь зеленини, в самих плавках підводиться раптом з піску в Сан-Мальо, то, завітавши до сусіднього бістро на чарчину вина, приходив до тями в Мужені в Іванки Винників, з якою він останнього часу і так був у досить напружених взаєминах і якій він, звісно, й словом не зрадив, як його туди занесло, аби Іванка не взяла його за божевільного, хоча саме тоді в нього, Нестеренка, запрацював мозок із подиву гідною чіткістю, як ніколи, проте найгіршої халепи він, Нестеренко, звідав, коли його на вулиці, і то не вночі або в дощ, за яких на певній віддалі і звичайнісінький кіт може видатися ліхтарнею, котра цілими кварталами йде назирцем за чоловіком, а найпогожішої днини заходилися напастувати померлі, попри свій усопший стан, чомусь живісінькі покійники-знайомі, від чого йому, Нестеренкові, ставало непереливки, і то не так навіть зі зрозумілих міркувань, що ану ж усі ці нібито сумирні мерці, яких раптом змордувало вшановувати його, Нестеренка, надмірною увагою, не даючи промитої води, ще, бува, за мить обернуться на агресивних монстрів, вовкулаків чи на самого сатану, котрий вирвав із землі поховані тіла, що їх уже давно залишив їхній дух, — як радше з тієї, ладної загнати чоловіка в повну безвихідь, причини, що проти цієї напасти з потойбіччя не допомагала ні посилена дієта, ні (щоправда, про всяк випадок, досить обережна) розмова з загалом вирозумілим отцем Нагірним, ні навіть консультації в лікаря, вченого бевзя, який порадив йому, Нестеренкові, полікуватися від артриту й менш заглядати до бістро, наче він, Нестеренко, пхався туди наливатися по зав’язку, а не виключно на те, щоб, замість вовком вити у власних чотирьох стінах, побути трохи в веселому товаристві. Очевидна річ, тепер, коли він, Нестеренко, оповідає про це Марині, виснажливе випробування, конечне для усталення певного кута зору, як передумови до нових завдань, про що, звісно, він, Нестеренко, тоді ще не міг знати, дякувати Богові, лежить позаду, але тоді, як навколо нього, Нестеренка, щойно завихорився увесь той содом, він, Нестеренко, мало не наклав на себе руки з розпачу, бож звідки йому було дотлуматися, що все це діється з ним тільки тому, що Провидіння неухильно штовхає його до котушок часу, не гребуючи послуговуватися при цьому навіть покійниками на подобу Пилипа Семирядного чи Леонтія Іваночка, які ще за життя своїми нескінченними балачками не давали йому, Нестеренкові, спокою, а тепер і зовсім лагодилися заговорити його на смерть, чатуючи на нього там, де він найменше сподівався їх угледіти, хоча він, Нестеренко, зі свого боку, щоправда, марно, вдавався до всіляких хитрощів, аби позбутися цієї напасти?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”