пристойно

Приклад 1:
А втім, те, що смертною подобою обоє лише камуфлювалися, йому, Лужному, остаточно допоміг роздивитися, самозрозуміла річ, проти його волі, Іван Безручко, без якого він, Лужний, цього, може, й не помітив, якби не та, здавалося б, зовсім незначна обставина, що він, Лужний, скільки гостював у дядька, мав нагоду подостатком пересвідчитися, як Безручко вдосвіта повертається з озера після купелі, навіть коли йшов дощ і дмухав крижаний вітер і коли його, Лужного, й псами не загнали б до води, повертається з купелі так, наче йому лише з допомогою крижаної води поталанило нарешті змити втому й пилюку за всю ніч, протягом якої він устигав оббігти земну кулю, залагоджуючи термінові доручення владарки підземного царства, що тимчасово, не знати, з яких вищих міркувань, виростала, як ніби його, Лужного, дядька дочка, у чому він, Лужний, засумнівався тієї ж миті, як Роксоляна почастувала його яблуком, котре формою й кольором нагадувало Гранат, якого він, Лужний, хоч і як зголоднів на вітаміни, не зважився не те що з’їсти, а й надкусити і тому потайки й закопав у кпюмбі між братками й журавцем, кожною клітиною чуючи, що та садовина — гадесовий подарунок, скуштувавши якої він, Лужний, назавжди причалить до іншого берега, а що його побоювання виявилися далеко не безпідставними, підтвердилося вже наступного дня, бо на тому самому місці, де він, Лужний, у поспіху просто руками закопав яблуко, раптом дзиґою завертівся дядьків улюблений хорт Богатир і здох без жодної посутньої причини, оскільки в припущення, ніби собака нажерся розкладеної для щурів отрути, ледве чи хтось, а вже він, Лужний, і поготів, повірив би, а копи за тиждень біля тієї самої кпюмби під дядьком бехнувся, конаючи, кінь, який аж ніяк не міг ані наїстися отрути для пацюків, ані — отак собі: ні сіло, ні впало, захворіти на сап, тоді як в околиці не трапилося жодного випадку моровиці серед худоби, моровиці, від котрої упав би дядьків кінь, — і дядько, вилетівши з сідла, на щастя, замість карку, зламав тільки ногу, — він, Лужний, нікому нічого не кажучи, наче гнаний фуріями, аби ні хвилини не перебувати у для нього надто небезпечному товаристві, того ж вечора, як стій, подався до Лондону, до отця Сіверка, самозрозуміла річ, і словом не прозрадивши, що в дядька насправді діялося, і тільки вже копи отець спитав (що Сіверко говорив перед тим, він, Лужний, однак не чув, бо йому в вухах наче стояла вода), і тільки вже коли отець спитав, чи не хотів би він, Лужний, поїхати до Італії, включившися до покищо неофіційної допомогової акції українським полоненим у Беллярії, то він радо погодився й, не зволікаючи, подався до потягу, аби якнайшвидше прибути до табору й шатер на адріятичному побережжі, що за кілька місяців ніби вже автоматично узаконило й триваліші, ніж на початку, подорожі до Ріміні, куди невдовзі перевели табір, до якого він, Лужний, майже цілий рік, то довше, то коротше, залежно від справ, наїздив, виконуючи дедалі численніші доручення, оскільки чомусь саме в ньому, Лужному, ворогові всього остаточного, отцеві Сіверкові забагпося добачити найнадійнішого з інших кандидатів (бож не виключене, що перед очима отця Сіверка стояв образ не самого Лужного, а його батька) трохи помічника, трохи зв’язкового, ну, й насамперед свого майбутнього душпастирського колегу, з чого, звісно, нічого не вив’язалося, хоча отець Сіверко ще роками перегодя не облишав надії, що він, Лужний, ще повернеться до духовної кар’єри, до якої, на думку отця Сіверка, в Лужному жевріло справжнє покликання, в котре отець Сіверко повірив ще тоді, як відрядив його, Лужного, до табору в Беллярії, тішачися, що знайшов надійну людину, а заразом і ніби сторонню особу, зручну і щодо віку, і щодо непідпсованих вимушеним коляборантством паперів для офіційно не лише все ще не затвердженої, а й нишком на різних союзницьких щаблях зловмисне підгальмовуваної акції допомоги, що її різними каналами, боліючи долею черговий раз ошуканих земляків, започаткував Іван Бучко, виклопотавши за посередництвом Ватикану в островитян, зачарованих конопатим ощасливлювачем людства, щоб дивізійників не віддавали радянським браточкам на поталу, й мірою можливого вириваючи поодиноких хлопців із табору на теологію до Риму й Арґентіни, куди він, Лужний, охоче подався б, якби його не перемовив Ярема Керик, який, властиво, перший тією Арґентіною й продуднів йому, Лужному, вуха і якому отець Сіверко, довідавшися про Керикове бажання податися до Південної Америки, порадив спочатку випробувати Рим, а тоді вже й Арґентіну, пояснюючи переваги ближчого й дальшого краю з тією самою безсторонньою докладністю, з котрою він змальовував перед ним, Лужним, досить обмежену програму допомогової діяльности військовополоненим, питаючи, чи він, Лужний, поїхав би до Італії, що за тодішніх обставин, коли від дядька треба було чимдуж тікати, а повертатися до касарні не хотілося, для нього, Лужного, означало рятівну соломинку, за яку він і вхопився, — тим більше, що його інавґуральне відрядження до табору українських військовополонених стосувалося не когось невідомого, а його, Лужного, давнього приятеля, з котрим він, Лужний, заприятелювавши в першій клясі гімназії, залюбки бігав красти груші до лютої Таращучки, заки їх занесло до війська, Ярему — до Галицької дивізії, а його, Лужного, до армії Андерса завдяки батькові, що його радянці, аби належно відзначити приєднання Галичини до радянської України, де вже десятиліттями на всю потужність стугоніла єдинонеділимна хребтотрощильня, разом із ледве п’ятнадцятилітнім сином, запідозрюваним, як і батько й більшість української інтелігенції в буржуазно-самостійницькій активності, впакували до Сибіру, звідки їм за щасливого збігу обставин, що їх вряди-годи вижбурює Провидіння, як мідяки жебракам, поталанило зголоситися до армії Андерса, куди потрапило чимало українців, що, рятуючися від червоного раю, на підставі колишньої принапежности частини Західньої України до Польщі, видавали себе за поляків, дарма що дехто ледве міг порозумітися по-попьському на відміну від обох Лужних, зокрема батька, що, не доїхавши до Персії, чи то від недохарчування й інфекційної хвороби, чи то від надто довгого очікування волі,помер на кораблі, лишивши в ньому, Лужному, тріщину, далеко глибшу, ніж від добровільної смерти матері напередодні їхнього примусового вивезення на Сибір, коли неньці стало ясно, що ні сина, ні чоловіка вона вже не побачить, — тріщину, що почала розпоповинювати його, Лужного, доти суцільне й ніби неулузненне єство тієї днини, як його разом із батьком під російські матюки й удари кольб, мов худобу, впереміш із жінками, дітьми й немічними, хворими на бігунку чоловіками, запхали до товарового вагона, де вперше в ньому, Лужному, загніздилася, не підвладна керуванню, зовсім особлива, хвилинами то щільно згущувана й аж двигтюща, то наче подіркована й марлювата розпорошеність і нестійкість, які згодом протягом усього життя заважали йому довести будь-яку справу до кінця, дарма що йому, Лужному, легко давалося і навчання, — адже англійську мову він досить пристойно опанував за півтора місяця на не абиякий подив і недовіру своїх досить тугеньких на кебету інструкторів, котрі так і залишилися при думці, що він вивчив англійську мову щеу в’язниці, а їх, мовляв, б’є в бутлю, — і до різних, часами аж надто ускладнених, життєвих обставин він допасовувався швидше, ніж інші його однолітки, справді ж бо на початку, коли він чимось переймався, йому все легко йшло з рук, на подобу нав’язування ближчих контактів з дивізійниками за посередництвом Яреми Керика, якому через нього, Лужного, отець Сіверко наполегливо торував шлях до теології в Римі, тим часом, як Ярема, на відміну від нього, Лужного, чесно трудився над матурою на курсах, які заініціював професор Олександер Монцібович, а що сумлінному Яремі дуже залежало, аби добре скласти іспит, то щоразу, як до табору навідувався він, Лужний, Ярема хапав його за поли, благаючи перевірити завчені з малорозбірливих записів на м’ятих цидулках туалетного паперу, оскільки в таборі бракувало не лише на чому писати, а й самих олівців, — перевірити його, Яремині, знання усіх отих мало кому потрібних латинських і грецьких слів та граматичних правил, котрі на початку ніяк не затримувалися у Кериковій, провіяній війною, голові, змушуючи Ярему по кілька разів уголос повторювати кожну вокабулю й кожний капосний зворот, внаслідок чого він, Лужний, не тільки мимоволі досить пристойно засвоїв латину й греку, згодом уже в Америці принагідною цитатою з античних клясиків дивуючи відвідувачів ротисерії, де він, Лужний, деякий час за мізерну оплату допомагав смажити тонни штучно вигодованих курей, ай, — знову ж таки виключно на Яремині домагання, які дуже скидалися на крик волаючого в пустелі, проти чого він, Лужний, не мав серця встояти, пославши Ярему під три чорти, та й сам він тоді не знав, що з собою робити, — дався намовити себе відвідувати разом із Кериком, крім викладів Степана Маєра з історії України, ще й гурток грецької й римської культури, що ним керували Мирослав Борисюк і професор Томашевський, оскільки Ярема божився, що йому значно легше йде навчання, коли біля нього сидить Лужний, котрого він, намацавши м’яке місце в приятелеві, — мовляв, навіть як він, Лужний, і слова не говорить, то й тоді сама його присутність урухомлює його, Керика, розумові центри, — з тих самих егоїстичних міркувань ублагав піти разом із ним, Кериком, на теологію до Риму, а коли невдовзі Лужному зосоружніла теологія й надто обтяжливим став здаватися хоч і який любий Ярема, то слабші, то тісніші зв’язки з котрим він, Лужний, залежно від настрою й обставин, підтримував усе життя, Ярема не розгнівався, хоч і дуже засмутився, кажучи, що на все приходить свій час і тепер йому доведеться справуватися без янгола-охоронця, чи то пак без належного каталізатора, яким досі був для нього Лужний, неослабну симпатію й вдячність до котрого Керик проніс крізь усі щаблі подальшого існування, передавши це частково й своїм дітям, зокрема наймолодшому Максимові, як про це міг би подостатком посвідчити хоча б його, Керика, давній товариш по дивізії, а за кілька десятиліть і добрий сусіда по Гантеру, Богдан Покладикінь, бож хіба не до нього майже півстоліття перегодя той самий Ярема, що завдяки Орисі Колобір, замість стати духівником після успішно закінчених студій, перекваліфікувався на бібіліотекаря, — прибігав схвильовано оповісти, ще заки дійшла вістка про наглу смерть Лужного, — мовляв, він, Керик, відпочиваючи після обіду у гамаку, раптом відчув, наче хтось легенько торкає його за груди, а коли він ще спросоння, не розплющйвши повік, мацнув рукою, то ним, Кериком, струсонуло, мало не викинувши з гамака, і тієї ж миті він, Ярема, зовсім чітко побачив, тобто, йому ані не привиділося, ані не приснилося, як це інколи трапляється за напівдрімотного стану, а просто він зовсім чітко побачив, як Лужний сидить на березі Мічіґанського озера в Чікаґо на тій самій лавці, на якій його ніби знайшли мертвим від інфаркту, й махає рукою йому, Керикові, гукаючи: «Бувай здоров, друже, передай привіт Максимові, він у тебе ручий хлопчина. Не випало мені з ним гайнути в навколосвітню подорож, але таку подорож кожен мусить здійснювати самотужки, і от тепер надійшла й моя черга», — і ще заки Лужний скінчив, він, Керик, зауважив, як із хвиль Мічіґанського озера, що розтулилося велетенськими капицями, виринув сліпучий вітрильник, точнісінько такий, як про нього вони удвох мріяли в Беллярії і Ріміні, і Лужний підвівся, жбурляючи набік костур, наче його ніколи й не мучив ревматизм і, на очах помолодівши, плигнув у човен, оповідки про навколосвітню подорож у котрому, зокрема в Беллярії, количце не минула небезпека, що дивізійників примусово видадуть червоному Молохові на поталу, про яку ніде ніхто й не писне, бо травоїдній Україні заказано месників, — розворушила в ньому, Яремі, таку тугу, наче його, Ярему, висмикнули з тіла й поставили поруч, аби він збоку вперше осмислено глянув на власне існування.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
а хіба українці не вороги радянської влади й не бандюги, котрих треба до ноги вистріляти вже за одне те, що вони, нацгади, не дмухнули, як один, слідом за важкосальними сідницями партійних медальоносців до Азії, куди лагодилися, востаннє навівши кривавий порядок, плітувати й державні носії пролетарського світла, які пустили автоматну чергу по світлій (тітка завжди ходила в світлому) спідниці диверсантки, хоча сусіди, що збіглися на стрілянину, побачивши, як тітка Настя, поранена розривними кулями поверх колін в обидві ноги, повзає по закривавленій траві, благаючи, аби її дострілили, не вичікуючи, заки з неї вицебенить остання кров, чого вгодовані представники найгуманнішого ладу в світі, звісно, не вчинили, воліючи бадьоро спостерігати, як жертва конає, — хоча сусіди з усієї околиці пробували запевняти державних убивць, що тітку Настю тут кожен знає, як облуплену, і що вона не шпигунка й не диверсантка, а давня мешканка Куренівки, мовляв, як ще зараз тітку відвезти до Куренівської лікарні й зробити переливання крови, це, може, поранену ще врятує, проте на ці дрібноміщанські зауваги розвор із надто ревних уболівальників з-поміж публіки серпоносні пильнувальники пролетарської влади гаркнули, аби всі негайно розійшлися, інакше їх тут же притягнуть до найсуворішої відповідальности за потурання німецькій шпигунці, оскільки вони, енкаведівці, око й руки єдиного неділимого Радянського Союзу, ніколи не помиляються й самі знають, хто шпигун, а хто ні, бувши управнені ліквідувати ворожий елемент, витягаючи його з усіх закамуфльованих шпар, а тут навколо й так самі шпигуни, бандюги й буржуазно-націоналістичні недобитки, які тільки й чекають на прихід німецьких орд, що сюди ніколи не прийдуть, бо цього ніколи не допустить партія й уряд на чолі з рятівником людства Йосифом Віссаріоновичем, а задля цього й треба нещадно прочищати, зокрема український народ, котрий, хоч і скільки його годуй, усе в ліс вовком дивиться, прочищати саме від таких, як оця небезпечна шпигунка, що замаскувалася личиною звичайної собі корінної обивательки тітки Насті, — у ґвалтовну смерть якої він, Коновченко, довго не міг повірити, дарма що коли він, утікши з німецького полону й підлікувавшися на селі від дизентерії, повернувся до Києва, сусіди, в котрих він розпитував про тітку, повели його нате місце, де замордовано жінку, байдуже що він, Коновченко, і без сторонньої допомоги одразу впізнав би те місце з тієї простої причини, що той кусень землі, завбільшки з велику кімнату, попри дощі, морози й спеку, спричинені зміною пір року, назавжди заріс синьою, подібною до людських жил, і вищою на добрі дві долоні від стебел навколо, неймовірно хвилястою, запашною травою, упавши в яку, він, Коновченко, кілька днів плакав, як мала дитина, щоб потім на те місце ніколи не повертатися, бо коли він, здавалося, виплакав усі сльози (адже тітка Настя була йому не лише за батька й матір, а й живим уосібленням добра, людяности й справедливости, а цим самим ніби й усім українським народом, дедалі лютіше упосліджуваним, а тепер навіть і рідною землею, на котрій він сидів, проливаючи сльози), йому здалося, ніби тітка Настя, відгорнувши набік гусячі перетинки між живими й мертвими, по- давньому похукала йому світлом у саме серце на знак, що добро невмируще і що людині не вільно аж так розпачатися з горя, слізьми однак лихові не зарадити, та й потім вона, тітка Настя, скрізь, де треба, як, зрештою, й усі ті, що, бувши колись людині близькими й дорогими, ту людину все життя супроводжують на певній віддалі, — ітиме назирцем за ним, Івасиком, її, тітки Насті, більш ніж рідною, дитиною, і, властиво, відтоді, як тітка Настя востаннє легенько поторкала йому, Коновченкові, нутро, в ньому наче повернувся в інший бік якийсь важелець, внаслідок чого йому (чомусь саме йому, а не комусь іншому) почали звіряти, інколи навіть незнайомі люди, різні таємниці й жалі, питатися порад чи просто виливати наболілу душу (щоправда, таке йому, Коновченкові, вряди-годи траплялося й раніше, проте ніколи так рясно, як після тітчиної смерти), і такі сповіді йому, Коновченкові, доводилося вислухувати не лише в Києві, Проскурові чи Львові, а й перегодя (і то найбільше) в таборі полонених у Беллярії, де він, Коновченко, намагався щиро потішити кожного, хто до нього звертався, на собі звідавши, як лікує співчутливе слово найглибші рани, коли одна людина іншій щиро бажає хоч рісочку добра, і тому йому, Коновченкові, й не повертався язик сказати, мовляв, чоловіче, йди собі геть і не питайся, що тобі робити, бо я не душпастир і хочу від чужих клопотів святий спокій, якого він, Коновченко, ніколи не мав би, якби не погоджувався вислухувати всі ті незчисленні жалі, страхи, а то й просто теревені, пересипані нісенітницями, які часто виявлялися пересторогами, що випадково застрягали в проціджу- вальній сітці свідомости, інколи не на жарт розпікаючи людину й змушуючи її шукати розради в першого-ліпшого чоловіка, що ним мимоволі ставав він, Коновченко, байдуже, чи це приключалося йому 43-го року на вдкзал і в Проскурові, коли до нього, Коновченка, раптом підсів висповідатися в убивстві власної жінки літній, досить пристойно одягнений подорожній, який пояснив поспіх свого зізнання тим, що в нього лишилося обмаль часу, оскільки за ним женуться суходільні піраньї на коліщатах, звук котрих він уже чує, й червоні щурі, які мають його живцем з’їсти, — а чи дещо перегодя у Львові, Закопаному, Фельдбаху, чи, нарешті, сорок п’ятого року в Беллярії, коли до нього, Коновченка, зверталися за порадою хлопці на подобу Євстафія Кобця чи Петра Сипка, який, невдовзі після Прокопової бійки зі смертю на беллярійському базарі, височивши його, Коновченка, насамоті, приступив до нього, благаючи не гніватися, що він Сипко, турбує його в досить делікатній справі, і, перш ніж він, Коновченко, встиг розтулити рота, заходився йому викладати, як він, Сипко, потерпає від мари, яка затялася звести його в домовину, хоча копи вголос про все це докладно розповісти сторонній людині, ці жахи можуть видатися не тільки не страшними, а й сміховинними, що, однак, ані трохи не улегшує справи, просто тому що він, Сипко, від цих, комусь, може, й смішних, а для нього нестерпних марінь, ледве панує над собою, а причина цього дедалі фатапьнішого непанування над собою те, що вже понад тиждень йому, Сипкові, щоночі сниться його покійна бабуня, яку він дуже любив і яка йому після її тихої смерти ніколи не снилася, і от тепер його, Сипка, чомусь огортає непоясненний жах, аж він не годен продихнути, й крижана млість, звісно, не від того, що йому сниться покійна бабуня, котра раптом, не знати чому, мала б заподіяти улюбленому онукові якесь зло, якого вона, ясна річ, ніколи не заподіє, а від того, що бабуня, його, Сипка, кохана бабуня, щоночі розповідає йому ту саму казку, котрої вона за життя йому ніколи не розповідала, і від тієї казки його проймає несусвітенний жах, дарма що в тому, що він, Сипко, чує й бачить уві сні, ніби нічого страшного не діється, тобто він, Сипко, просто й сам не добере, звідки той страх у нього береться і чому та казка, що її він, Сипко, ось уже тиждень щоночі снить, так його валить із ніг, хоча він, Сипко, мірою можливого, намагається взагалі не спати, що, звісно, йому кепсько вдається, бо щойно він на секунду скліпить повіки, як одразу ж чує голос бабуні, котрий ніби входить у нього, Сипка, розливаючися по тілу, однак не з’єднується з ним, а наче простує крізь нього далі, тягнучи за собою прозорі плівки його, Сипкової, душі, крізь які бабунин голос видмухує одне й те саме видиво, а саме: він, Сипко, стоїть на ґанку й дивиться на дорогу до лісу, що з нього виходить мандрівник і каже: «Добрий чоловіче, зроби мені велику послугу, прибережи до вечера ось це яйце, і я тебе щедро винагороджу». Він, Сипко, бере в руки легеньке яйце, але щойно мандрівник зникає, воно напивається таким тягарем, що він, Сипко, не годен втримати його в руці, яйце скочується на підлогу й розбивається, а його, Сипка, огортає жах, що він чинитиме, копи прийде власник вимагати назад своє добро.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”