Словник Української Мови
Буква
1. (у фентезійній літературі, переважно у творах Дж. Р. Р. Толкіна) раса безсмертних істот, ельфів, які залишилися у Середзем’ї після відплиття більшості їхніх родичів у Валінор; також — світ, час або стан, у якому вони перебувають.
2. (переносно, поетично) невизначений, перехідний час між днем і ніччю, між світлом і темрявою, що часто символізує занепад, залишки минулої величі або стан сумніву та очікування.
Приклад 1:
У присмеркові доброї дібровості У присмеркові доброї дібровості пшеничний присмак скошеного дня. На крутосхилах срібної дніпровості сідлає вічність чорного коня.
— Костенко Ліна, “Над берегами вічної ріки”
Приклад 2:
Тоді ж, у присмеркові вісімдесяті, коли ніхто з нас не знав, чи вдасться закінчити навчання, чи все ж мобілізують кудись в Афган, Аттила химерно переплітав іскристо-ніжну еротику іспанців та джазові ритми «Бітлз» з повсякчасним відчуттям України, що починалася з Відрадного. У нього я навчився відчувати Київ через дівчат у прокурених кав’ярнях і засніжені химери на парапетах будинків, а всеосяжну слов’янщину — через запахи євшан-зілля, полину й розпаленого сонцем жіночого тіла у гідропарку.
— Невідомий автор, “098 Mogilnii Attila Kiyivski Konturi”