потрудитися

Приклад 1:
— чимало допомагав ближчим і дальшим землякам, не одного вирятувавши від видачі радянцям і допомігши зіп’ятися на рівні, а серед них, не виключене, виловивши очепою з післявоєнної ополонки й Безручка, ну, й насамперед, справді таки завдав собі чималого клопоту розшукати його, Лужного, аби той вочевидь переконався, що Провидіння приберегло для нього надиво чуйного родича, котрий для свого небожа заповзявся мало не весь світ перевернути, хоча йому, Лужному, довго не вкладалося в голові, пощо він це робить і що насправді за всім цим криється), — адже дядько не тільки виклопотав для нього, Лужного, англійське громадянство, а й, щоправда, дещо іншими каналами, вже за посередництвом тямущих у цих орудках осіб у самому українському таборі в Ашафенбурзі, — куди дядько кілька разів навідувався, опікуючися деякими земляками, і матуральне свідоцтво, щоб бодай трохи вирівняти небожеву освіту, на якій дядькові вочевидь більше залежало, ніж йому, Лужному, що, попри кількаразові, і то досить настирливі спонуки свого надто ретельного опікуна, не виявляв жодного бажання сідати до смаркачів за шкільну лаву, змусивши дядька категоричною відмовою зайвий раз потрудитися для свого з примхи долі чудом видибалого з Сибіру й війни зовнішньо не ушкодженого кревняка, — додаткове навантаження, що його дядько, довго не розмірковуючи, й перебрав на себе, крім здобуття для небожа української матури (з англійської, після короткого вагання, дядько зрікся, аби зайво не наражати свого підопічного на ймовірні ускладнення, що відпадали при українській матурі, свідоцтво про успішне завершення якої дядько, обмеживши наставницькі* коментарі до одного короткого зідхання, вручив небожеві), уможлививши йому, замість марудного капцаніння в касарні, остаточно розформованій лише кількома роками пізніше, вже за якихось два місяці після закінчення війни перемандрувати на приватне помешкання до негадано впалого з неба незвично чуйного, хоч і досить дивакуватого родича, у двоповерховій, власній кам’яниці котрого, кам’яниці, оздобленій на протилежних кінцях круглими вежами з виглядом на луки, озеро й багнисті торфовища, він, Лужний, уперше зустрівся з тоді ще молодим Іваном Безручком. Властиво, тієї миті, як дядько Арістофан Молило, а згідно з законними англійськими паперами, Арістофан Маклелен, підвів його, Лужного, до, як щойно згодом він, Лужний, роздивився, незвично ставного, пружинистого атлета, перетворюваного сонцем із відчиненого вікна на обведену блискавкою одноплощинну темну постать, що стояла до нього, Лужного, боком, оскільки Безручко саме щось говорив Роксоляні, дядьковій небозі, називаній на честь однієї з рано померлих Молилових сестер Роксоляною-Персефо- ною, — тієї миті, як дядько вимовив Безручкове прізвище і той обернувся на голос, ніби виступивши з блискавки, як з гадючої шкіри, котра соняшними сочевичинами метнулася по підлозі, він, Лужний, поковзнувся й мало не розпластався на паркеті, і то зовсім ке від незвички після понад шістьох років, унутрішньо видовжених для нього, Лужного, на ціле століття, — уперше ходити по надто вихлястрованому й вивощеному, загромадженому коштовним непотребом помешканні, а тому що його надто несподівано різонув колір Безручкових очей і волосся, які, мов у кошмарах, пронизали серце й виссали кров, хоча доти він, Лужний, не слабував на жодні упередження проти навіть зовсім безбрових бльондинів із нестерпно синіми, майже, як у сіямських котів, аж туркусовими очима, бож хіба кожний такий бльондин мав конче бути есесівський виплодок?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”