покійник

Приклад 1:
перевалковувавусіці припущення і з Юхимом Демчишином, і з Василем Казаном, і з Захаром Кішком, 6а навіть із доти пише здалека знайомим Вячеславом Гримайлом, — те, що скоїлося, не давало себе унедійснити, дарма що він, Минько, не знаходив собі місця від почуття провини за професорову смерть, про ймовірні й навіть малоймовірні причини якої він, Минько, пізніше заводив довгі розмови з доти мало комунікативним і дивакуватим Вячеславом Гримайлом, скориставшися з зачіпки, що той під час похорону, пошепки заговорив був до нього, спитавши раптом, чи він, Минько, вірить у потойбічне життя й Божу справедливість, що мимоволі спонукало його, Минька, звіритися Гримайлові більше, ніж іншим, зокрема після того, як Гримайло десь за тиждень чи півтора після похорону професора Сороки й досить відвертої за кілька днів по тому розмови про забобони, виші сипи й людське життя, удосвіта навідався до нього, Минька, і, витягши його, ше сонного з ліжка, схвильовано порадив, аби він, Минько, поперше, за всяку ціну негайно замовив не лише в Йова Скакальського, айв отця поручника Еммануїла Кордуби панахиду по покійникові, витлумачивши служителям культу, що такої духовної опіки особливо потребує ґвалтовно переставлена на той світ, байдуже власною, а чи чужою рукою, душа, а подруга, і це не менш важливе, негайно облишив побиватися за професором, мордуючи себе жалями, що не вберіг чоловіка, якому, видно, вже судилася така доля, бо, мовляв, чи тому, шо він, Минько, надто тужить за професором Сорокою, помислами й плачами тягнучи упокоєну душу назад на землю (за що особисто він, Гримайло, на радощах ладен поставити пудову свічку ласкавому Провидінню, бож він, Гримало, з прогулянки покійника по землі несусвітенно скористався, але це вже інший бік справи, і зараз ідеться не про нього, Гримайла, а про професора Сороку, який навідується ще й тепер до табору, не знати, чи тому, що він, Минько, за ним побивається, а чи, бува, ше з якихось, значно поважніших і, не виключене, далеко небезпечніших причин — не так, може, для оточення, хоча в цих справах ніколи не знати, як воно обернеться, як для самого професора Сороки, чи то пак — його душі), — однак усе це означає, що покійник, нехай йому легко згадається, ше не вльокувався як спід на тому світі, і саме з цієї причини він, Гримайло, напередодні увечорі наближаючися до «калабушу», до якого він, Гримайло, навідувався, аби здалеку перекинутися одним, другим словом із своїм шалапутним приятелем, принагідним, як і він, Гримайло, поетом, фахівцем з виготовлення брезентових тапочок із таборових шатер, що вряди-годи зникали з обліку, йдучи на гуртові потреби, оскільки на брезентові тапочки був чималий попит серед італійок, — аматором- астрономом і взагалі непоганим хлопцем, Свиридом Терницею, який знову потрапив, як жартували хлопці, «за другі дроти» вже не за спробу втечі з табору, як рік тому, а за зовсім дрібну нефортунну спекуляцію, що з нею Свиридові ніколи не таланило, хоч він і затявся, не так задля вигоди, як задля спорту, опанувати цю вочевидь неприступну для нього науку, — отож, саме тому, наближаючися ввечорі до «калабушу», він, Гримайло, й подибав живісінького професора Сороку, який після смерти й похорону ані на рісочку не змінився, лише, на відміну від своєї звички ніколи першим не забирати слова, тепер просто таки засипав його, Гримайла, запитаннями, і то не про що інше, як саме про ного, Гримайпову, роками в різних варіантах виношувану теорію короткого й довгого, як артезіанський колодязь, психологічного коріння слів, — тема, яка, одразу ж вхопивши його, Гримайла, за живе, так забила йому памороки, бож він на радошах, що нарешті доскочив напрочуд вирозумілого співрозмовника, чутливого на всі відтінки думки, які просковзували повз увагу тих, з ким досі він, Гримайло, обережно натинався заговорювати про свого коника, — наче втратив глузд, аж йому вилетіло з голови (тобто, не зовсім вилетіло, це знання лежало в мозку, лише з нього не випульсову- вали далі звичні комунікаційні заряди, і тому його наче не було, дарма що перегодя він, Гримайло, й сам не міг збагнути, яким побитом йому до перших чи других півнів настільки занечулило пам’ять і як він цього не усвідомлював), що професор Сорока — мертвий. Звісно, цьому деякою мірою сприяла й та оманна видимість, шо він, Гримайло, не постеріг у професора Сороки жодних ознак незвичної поведінки, а, крім того, він, Гримайло, так зголоднів за людиною, з якою можна було б цілком відверто, не озираючися на те, що співрозмовник порахує його за сараку без належної клепки в голові, поговорити про довге й коротке коріння слів, про яке він, Гримайло, ладен був погуторити і з самим Сатаною, а не те, що з мертвим професором Сорокою, що він, Гримайло, й не зчувся, як вони удвох надхненно й продискутували до перших чи других півнів, які змусили професора Сороку раптом посередині слова хутенько попрошатися й попрямувати, чи радше, аж підскоком побігти в напрямі шатра, і, властиво, щойно тієї миті, як він, Гримайло, побачив, з яким поспіхом, дедалі частіше й вище підскакуючи, професор Сорока віддаляється, на нього, Гримайла, наче хто вилив відро крижаної води, і він прочумався, вражений, як це приключилося, що професор Сорока — мертвий, а заразом і ходить по землі, провадячи гутірки, які йому, Гримайлові, не лише додали відваги, а й допомогли нарешті ввібгати дотеперішні його, Гримайлові, досить таки плинні формулювання, як це виявилося щойно під час бесіди, у зовсім виразні, мов випечені полив’яні кухлики, форми, — адже без зустрічі з мертвим професором Сорокою (з живим він, Гримайло, якось не спромігся нав’язати контакту, може, тому, що життя, на подобу бігу з перешкодами, згромаджує поміж людьми скрині громіздкого непотребу, які часом важко переплигнути, хоча насправді ті скрині — з повітря, як це й виявилося у розмові з професором Сорокою), котрий ще й з потойбіччя довершив добре діло, цим посередньо натякаючи (не виключене, що померлому саме про це єдине й не вільно розблягузкувати?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Ду­рень покійник був! Я не Лит­ву, я вас би сік да ру­бав, бісові діти!
— Куліш Пантелеймон, “Чорна рада”

Приклад 3:
Були також у лісах певні вогнища, де па- лили тіла померлих у дорогому одязі, котрим покійник найбільше корис- тувався за життя, разом з кіньми, військовим обладунком, з двома мис- ливськими псами та соколом; з померлим паном, особливо коли той був мужем знатного роду, вони у тому ж вогні приносили живцем у жертву a 235 b Пізні українські житія св. рівноапостольного князя Володимирайого найвірнішого слугу.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”