погляд

Приклад 1:
Він в подобі людській упав мені до ніг, мов ясень втятий… Із долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, повний туги і каяття палкого, без надії… Людина тільки може так дивитись!.. Я ще до мови не прийшла, як він схопивсь на рівні ноги, і від мене тремтячими руками заслонився, і кинувся, не мовлячи ні слова, в байрак терновий, там і зник з очей.
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
Наслідком обслідування Респондентових речей мені вдалося запопасти його (Респондента) записник — на перший погляд, звичайний блокнот кишенькового формату в палітурці, обтягнутій темно-брунатним замінником шкіри, папір усередині пігментовано під перґамент, на палітурці надпис «Diary» (золоте тиснення). Записи Респондента сягають приблизно половини нотатника.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Федір пильніше зупинив погляд на візку, шукаючи поруч виварки, пляшок і журналів знану йому Безручкову фанерну скриню, на якій волоцюги-жартуни, у товаристві яких деякий час біля п’єдесталю цементної купальниці недалеко від Ізару ночував Безручко, після наглої смерти дружини й сина призвичаюючися до життя бездомника, зобразили двох тілистих охрових наяд з орхідеєю-водограєм на грудях, що кожного разу бив Федора в саме серце, оприсутнюючи на всю пам’ять того зовсім іншого, усміхненого й випещеного Безручка так, як він невдовзі після повороту з Америки (де, як злісно подейкували покривджені долею невдахи, на відміну від інших гарувальників, за порівняно недовгий час збив мало не мільйонні статки, аби, замість продовжувати карколомну кар’єру, — з мамутової столиці, на яку побожно скеровували погляди всі скоробагатьки, назавжди повернутися до загумінкової Европи, купивши на околиці Мюнхену віллу, й не спокійно доживати віку, а заходитися піклуватися найзачучвіренішою українською голотою, що так і присохла після таборів, через туберкульозу й немощі нікуди далі не виїхавши на ліпші заробітки, ба більше, віддати до послуг не завжди причесаних і митих еміграційних молодиків, народжених уже після війни в ліпших достатках, що згодом багато декому завадило стати людиною, — не лише підвал, більшу половину першого поверху та обидві мансарди, а й свій гаманець і час, хоча ті, що, — як висловлювався Любко Нетудигора, — бачили Безручка на обидві нирки, мали на це інше пояснення, а саме: мовляв, Безручко завів у своїй віллі шарварок зовсім не на те, — як про то лускався Сашко Лопата, — аби ним закамуфлювати якийсь там нібито винахід, якого і взагалі ніколи не існувало, хоч про той винахід різні оглухи, на зразок Ґенка Маковецького, й теревенили, начебто він, той винахід, нерозривно пов’язаний з оновленням усього людства, духовним перетворенням людини, а заразом і незалежністю України, як передумови до внутрішнього очищення, бо інакше ніколи не запанує рівновага між світлом і тьмою, котра затисла світ у криваві лещата, — а на те, аби затушкувати злочинну діяльність, бо насправді Безручко не благодійник, — благодійники існують лише в маячному уроєнні слинявих недорік, — а завербована радянщиками продажна шкура без натяку на сумління, що ловить у свої тенета недосвідчених м’якодухих придурків, аби* їхніми руками — хіба не підіслали радянщики Сташинського, щоб замордувати Бандеру? та й чи тільки його одного?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”