отець

Приклад 1:
Настоятелем обителі був такий собі отець Реміґіюш, у недавньому минулому виключений із Львівської політех­ ніки за створення відразу трьох різноспрямованих таєм­ них гуртків. Перфецький віддалено знав його ще зі Львова (спільна участь у протестаціях 90-го p.), але щойно тут, у сумирній оселі посеред жовтневого татранського пралісу, вони зійшлися духом і міцно потоваришували, марнуючи дні в благочинності, спокої душевнім, латинських та крішнаїтських співах, медитаціях, збиранні пізніх суниць, а також у негомінких розмовах про бджільництво і сироварництво.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
Отець– настоятель Петро М. зауважив краєчок Стахового обличчя під час трансляції Різдвяної Служби Божої з римського собору Св.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Він, який так само прагнув колись завести родину, бачити навколо себе жінку й дітей, котрі його зараз оточували б, тішачи серце, якби його тоді не штовхнув нечистий, замість переїхати кудись інде (що йому тоді, звісно, й на думку не спало), висвячуватися на священика в Станиславівській єпархії, де полатинений Хомишин забороняв греко-катопицьким священикам шлюби, і тому незабаром після висвячення, як у ньому, Терентієві, трохи прохолов той душевний спалах, що змусив його з юриспруденції перекинутися на теологію й на подив і деяке відчуження близьких та знайомих пришвидшено висвятитися (якби ж він тоді знав, що життя надто довге, і людина не лише літає в хмарах, а й вряди-годи мусить ставити ноги й на землю, бодай на те, щоб піти до вбиральні, та й потім він, Терентій, ніколи не міг мертвою літерою притлумити живої сопілки в своїх грудях, якою до нього промовляв світ), — і тому незабаром після висвячення серед тієї порожнечі, в котрій він, Терентій, нагло опинився, бо йому раптом забракло звичайнісінького людського тепла, від якого він сам себе відрізав, — йому й довелося пошукати бодай слабої опори а горілці, що, самозрозуміла річ, не забарилося потягти за собою нескінченні, дедалі гостріші єпископські догани й погрози розстригти недостойного слугу Божого, оскільки де ж високопоставленим церковникам було знати, що саме мерзенна, гаспидська горілка не давала засохнути тій частці в його, Терентія, душі, яка взагалі й штовхнула його на священицтво, ба більше, що саме завдяки гріховній, навісній горілці, котра якоюсь мірою замінила йому дружину й дітей, його, Терентія, серце не закам’яніло в час випробувань і душевної скрути, і тому, хоча з нього, Терентія, був мізерний слабак, а не священик, і на нього звідусіль, особливо з єпископських висот, де ніколи не прояснювалося, сипалися громовиці, на які він, звісно, подостатком заслужив, тому що завдяки своєму надто оголеному серцю йому доводилося частенько потрапляти в не надто шанобливі перипетії, куди священикові потрапляти ледве чи личило, — до нього, Терентія, чомусь завжди приходили парафіяни, а часто й просто незнайомі по розраду й допомогу, гадаючи напевне, що саме такий грішник, як він, матиме більше вирозуміння до їхніх вад і немощів, чи, як сміялася Ірина, сумлінніше попросить у Всевишнього, що, зрештою, і так має слабість до грішників, пробачити їхні неподобства, — обставина, з огляду на яку, мовляв, і вона, Ірина, ще колись прийде до нього, Терентія, сповідатися, дарма що вона православна (тобто її батьки, ну і вона з ними за традицією православна, хоча ніхто з них ніколи не ходив до церкви, ставлячися досить скептично, а може, навіть трохи й з нехіттю до релігії, яка на кожному кроці закріпачує людину, а особливо жінку, — нехіть, що передалася й їй, Ірині, однак не зробила її атеїсткою, бо в вищу силу вона вірила, що посередньо означало, ніби вона, Ірина, православна), а отець Терентій — греко-католик, проте це їй, Ірині, ніколи не стоятиме на заваді, бо вона, Ірина, ненавидить сектярську нетерпимість, на яку так огидно хворіють і священики різних віросповідань і віруючі, наче вони ділять собачий маслак, а не сповідують єдиного Бога, — міркування, котрі її, Ірину, й спонукали категорично заявити Миколі Чукикалові, якому чомусь приспічило взяти з нею, Іриною, крім цивільного, ще й церковний шлюб, так наче він боявся, що цивільного не вистачить і вона, Ірина, на другий день втече від нього, — міркування, котрі її, Ірину, й спонукали категорично заявити, мовляв, коли вже на те зійшло, вона погодиться на вінчання в церкві лише за умови, що її, хоча і вона, і Микола — православні, вінчатиме отець Терентій, оскільки він ніколи не пробував її, Ірину, навертати ні на католицизм, ні на тим більше правильний шлях, на який її чомусь усі наввипередки вважали себе управненими навертати, усі, крім отця Терентія, хоча він знав її мало не з пелюшок, і вона, Ірина, ще й зараз пам’ятає, а тоді їй було чотири-п’ять років, як отець Терентій частував її м’якими цукерками у формі різнокольорових ведмедиків, і це частування переважно траплялося (принаймні так вона, Ірина, пригадувала) в Центральному Парку, поблизу якого її батьки тоді мешкали, заки перебратися до Філядельфії, бо на той час і Мірошниченки, і отець Терентій жили в одному будинку з вікнами на парк на 78-ій вулиці, і щоразу, як вона, Ірина, подибувала отця Терентія чи то на сходах, чи в ліфті, а чи в коридорі, поминаючи майже щоденні зустрічі під час прогулянок в Центральному Парку, куди її і братів водила гуляти тітка Муха, дбаючи про те, аби діти були якомога більше на, звісно, обмеженій чадним містом, природі, де отець Терентій, здавалося, і днював, і ночував, — він завжди гуторив з нею, як з дорослою, що їй, самозрозуміла річ, не абияк імпонувало, сповнюючи гордістю, любов’ю й довір’ям, які й пізніше не вивіялися під праскою буденщини, оскільки вона, Ірина, як і всі дітлахи, що липли до отця Терентія, усім єством чула, дарма що ці почуття вона осмислила лише значно пізніше, — отець Терентій — справжній, усі навколо наче підроблені під людей, а він єдиний — справжній, і цю справжність ані скілечки не унедійснювала його на всі лади осуджувана пристасть до чарки, що, не виключене, як це собі згодом не раз казала Ірина, могла бути й зовнішня шкаралуща, в якій він ховався від драконячих видмухів світу, — постава, котру вона, Ірина, попри свою непитущість, чудово розуміла, бо особисто їй, Ірині, саме ця його надто людська слабість, що так обурювала достойників і святенників, ні на крихту не заважала, ба більше, не виключене, що тільки завдяки цій ваді у вдачі отця Терентія, вона, Ірина, й дійшла роками пізніше переконання, що якби раптом їй виникла в тому нагальна потреба, хоча покищо такого не передбачалося, оскільки вона, Ірина, досі з усім давала собі сама раду, але якби вона, Ірина, потрапила в скруту, то лише до отця Терентія, й ні до кого іншого вона прийшла б сповідатися, бо йому одному вона, Ірина, тільки й спромоглася б відкрити душу, тому що решта попів — і православних, і греко-католиків, — більшою чи меншою мірою, належали до заведених автоматів, натомість отець Терентій був живий, чулий до чужого горя і навіть примх праведник, якого чи не сам Господь (а хто знає Божі шляхи!) вразив питущістю, як проказою, аби за смердючим струп’ям на всю потужність випросталося назустріч покривдженим і знедоленим його променисте серце, від світла котрого й наймізерніша кузька оберталася на смолоскипне Боже диво, як тоді в Центральному Парку, коли отець Терентій їй, п’ятирічній Ірині, та її братам, семирічному Костикові й восьмирічному Михайлові, показував на долоні сонечка, пояснюючи, чому вони плямисті і чому комахи взагалі літають, а найголовніше, як крізь крильця звичайнісіньких бабок, так само, як крізь плями на сонечках, легко заглядати до серця світобудови, оскільки вся світобудова ані трохи не більша від людської душі, і від цих пояснень чи просто від того, що отець Терентій їм, дітлахам, віддавав усього себе, аж їм здавалося, ніби не він, а вони, діти, котрим отець Терентій відступив не лише себе самого, а й усю свою силу, з підскоком, з реготом і вигуками ведуть дорослого отця, який лише зовні дорослий, а насправді такий самий, як вони, — ведуть у незнані їм перлисті світи, — в Ірининій пам’яті залишилися трасуючі світлові смуги, на яких жаб’ячою ікрою висіли сонця, що від дотику лускалися на живі зеленаві гаплички, а з предметів навколо вичвіркували кольорові смужки й морквяні язички, наввипередки променюючи дедалі дрібнішими зблисками, і це діялося з тієї простої причини, що того дня все променювало, і навіть отець Терентій вимовляв не слова, а довгі м’які півмісяці, що трохи нагадували їй, Ірині, евкаліптові листки, дарма що коли роками перегодя вона розповідала отцеві Терентієві про цю таку знаменну днину в її дитинстві, він її не пам’ятав, хоча вона, Ірина, пізніше не раз поверталася почуттями й помислами саме до цієї днини, оскільки випадковим збігом обставин саме той день містив, як личинку в лялечці, опірні пункти її, Ірининого, існування, дарма що це їй так само важко було б витлумачити сторонній особі, як і те, що в дитинстві вона, Ірина, звідала могутнє, ні на що не подібне відчуття, ніби вона — не Ірина, тобто частково й Ірина, але більшою частиною — грудка космічної сили, яка покликана щось велике вивершити, байдуже, що вона, Ірина, поняття не мала, що саме.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”