оболок

Приклад 1:
Горить налитий сонцем оболок, і день до берега припав, а біля мене білим соболем тремтить коханої рукав.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
— унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні. Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Тож коли тітка показала пальцем на алма-атинський оболок, вона, сама того не знаючи (хоч це й виглядало, наче тітка, піднісши угору вказівний палець, зірвала з нього, Сороки, на секунду всю плоть і тому досконало й орієнтується в його душевному стані, байдуже, що він, Сорока, навіть найліпшому приятелеві не прохопився б про всі ті речі жодним натяком, а вже тітці й поготів, що…), ніби чарівною паличкою діткнулася найнезахищенішого місця в його, Сороки, єстві, магнієвою стрічкою видобувши з пам’яті той зовсім інший оболок із його дитинства, коли він, ще «Ложечка», їхав сам із батьком чи то в гості, чи то по бабу-повитуху, чи то забирати няньку Устину, яка час від часу зникала на село, звідки батько незмінно привозив її назад, оскільки без неї чомусь одразу ж вибував із ладу, на всі боки дошкульно розвалюючися порваними пружинами, доти ніби досить злагоджений родинний порядок і мир у хаті, на якому батькові, здається, найбільше залежало, — їхав однієї спекотної днини на вимощеному сіном старому возі, і це попри те, що ледве чи батько вибрався б на відвідини на такій задовгій, ніби стуленій із кількох возів докупи озії, та ще й сам правив би кіньми, що було мало ймовірне, тому що батько, як то не раз жартувала , натякаючи, ймовірно, на подію, про яку батько волів відмовчуватися, боявся й підійти до коня, дарма що він, Сорока, мав перед очима постать батька з віжками в руках, котрий випромінював певність і спокій, сидячи на полудрабку, далеко від нього, «Ложечки», що ніби подорожував у безмежжя й, лежачи на спині, дивився на небо, де висіла одна єдина хмарина, тільки не кругла, як яблуко, в Алма-Аті, а наче кількаярусний, посередині й на покришці кілька разів обвинений полозом баняк, котрий розростався, пускаючи у всіх напрямках саджанці, які миттю оберталися на ще грубезніші гофровані казани, обгорнені кодолою з суцільного гадюччя, що від нього йому, «Ложечці», защеміло серце і його всього охопила якась зовсім особлива чи то млість, чи то передчуття наближення чогось, чого досі не існувало, скільки світу, — а заразом і страху, тільки не перед грозою, що невідомо й звідки, облягла небо, а перед тими двома двигтющими баняками-оболоками, які містили для нього, «Ложечки», вістку, що ніби вже от-от доходила до його тями і що він її, попри внутрішню напругу, так і не спромігся відчитати, і то зовсім не з тієї причини, що йому натоді бракувало належного віку й досвіду, а виключно тому (бож це він, «Ложечка», чув кожною клітиною, хоч і не подужав цьому зарадити), що він, — як це не раз ставалося опісля з дуже прикрими для нього, Сороки, наслідниками, — якось не туди думав. Тобто, він скеровував думку у зовсім правильному напрямку, і все ніби йшло гаразд, тільки перед самою ціллю думка зісковзувала набік, замість розколоти ніби вимащене непроникненною олією ядро, де містилася для нього, Сороки, може, найважливіша за все його життя вістка, дарма що він, Сорока, — звісно, не тоді серед степу на возі, а значно пізніше, — майже цілковито впевнився, що та вістка несла в собі частку вищої правди, якою його, Сороку, поманило було небо, — частку тієї правди, котра з однаковою осяйністю відкривається, як маляті, так і переобтяженій, — здебільшого зайвим, ато й шкідливим життєвим досвідом людині, а що він, «Ложечка», тієї вістки-правди, попри межове внутрішнє зусилля таки не розчовпав, сталося на тій єдиній підставі, що якимось корінцем своєї істоти, глибшим за всі найпотаємніші глибини його єства й незалежним від його волі, він, Сорока, тоді ще «Ложечка», побоявся ту правду збагнути, і тому його подальше існування й поторохкотіло зовсім іншим путівцем, хоч і не відбігло пуповинної пов’язаности з хмарами, — висновок, що його він, Сорока, дійшов десятиліттями перегодя десь аж тридцятого року, коли він, Сорока, кілька днів перебував у Власа Сиротинського в Одесі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”