непоправно

Приклад 1:
Звісно, якби він, Керик, знав, що професор Сорока так незвично реагуватиме, він своєчасно попередив би вченого мужа, які ото дива вершить на сцені Микола, що про них, крім професора Сороки, далебі, усім було й відомо, і не виключене, що якби він, Керик, це вчасно розтлумачив, то багато чого в житті і самого Сороки, що копи небезпека видачі радянцям минула, повісився на дверях убиральні, і свідків професорового плачу пішло б зовсім іншим річищем, бо хто зна, чи, бува, саме ті нестримні сльози (він, Керик, доти не бачив, аби чоловік так запивався сльозами) згодом не спричинилися до того, що Микола Фраженко, замість вдосконалюватися в театральному мистецтві, — до чого хлопець мав не абиякий хист, перекинувся на інженерію, а, одружившися й ставши батьком трьох русявих карооких шибеників, найстарший з яких згодом зажив слави визначного математика, котрого запросили до Наси на гордість і втіху батька, — і зовсім залишив театр, хоча всі, хто пам’ятав Миколину Мірандопіну, щиро шкодували, що Фраженко відмовився від лицедійства, яке для професора Сороки обернулося громом з ясного неба, бож він, Керик, хоч і поглинений власними турботами, тоді усім єством відчув: цієї миті сталося щось непоправно фатальне, що рубонуло професорове життя далеко остаточніше й глибше, ніж це можна було закарбувати очима, дарма що він, Керик, зеленого поняття не мав, що ж, властиво, насправді трапилося. Та й звідки йому, Керикові, здогадатися б, що перетворення ніжної, чарівної Мірандоліни на, нехай і тричі симпатичного Миколу Фраженка, знаменувало для професора Сороки вивершення інфернальної несталости в цьому світі, ба більше, воно виявилося саме тією останньою краплиною, якої він, Сорока, вже не міг витримати, бож коли його ідеал дівчини, ношений у грудях усе життя й раптом негадано втілений у живій плоті, на його очах, наче з диявольської спонуки, перетворився на хлопця, він, Сорока, з жахом збагнув: це йому, Сороці, знак, що й цього разу, як і всіх попередніх, він знову будує на піску й так триватиме до його останнього віддиху, якщо він, Сорока, не навчиться того, чого він не міг навчитися, оскільки воно заперечувало саму його вдачу, все те, що становило стрижень його особистости, — а це було випробування, на яке бракувало йому сили чи, може, не так і сили, як (попри зовнішню податливість) внутрішньої непоступливости перед хаосом, внаслідок чого тієї миті, як з-під обличчя Мірандоліни, звільняючися від гриму, визирнуло усміхнене хлоп’яче обличчя давно знайомого Миколи, для нього, Сороки, весь світ навколо розлетівся на друзки.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”