1. Пов’язаний із неопіфагорійством — філософсько-релігійним напрямом пізньої античності (І–ІІ ст. н.е.), що відроджував і переосмислював вчення Піфагора, поєднуючи його з елементами платонізму, аристотелізму та інших шкіл.
2. Характерний для ідей, символіки чи методології неопіфагорійців, які наголошували на містичній нумерології, вченні про душу, аскезі та ієрархічну будову світу.