негадано

Приклад 1:
на свою дочку, котру, вона, баба Поліцарка, дарма що й, бабі, невдовзі доходила вісімдесятка (в їхньму роді всі довго Жили й до самої смерти мали ясну голову на відміну від інших, що з надміру ліні й зайвих достатків вже на сороківці дитиніють), ще тиждень тому прилюдно дубасила поліном, аби її ледаче чадо, — могутньою статурою викапана баба Поліцарка, — дочка, яка нівроку мала дорослих дітей, — не швендяла на зальоти, мавши живого чоловіка, нехай і якого там непутящого зайду, котрого знову десь на кілька місяців понесло світ-заочі, чоловіка, якого баба Поліцарка не злюбила тієї ж миті, як його побачила, чи, властиво, ще тоді, як дочка заповіла, мовляв, вона надибала собі сама судженого, — оскільки баба наперед знала (і на це не потребувалося особливої прозорливости: каплоухого хоч родзинками годуй, однак буде каплоухий): з такого шлюбу не вийде великого хосену, єдина втіха, що бодай онуки жили в неї і вона їх уже по-людському виховувала, — але якщо вже дочка такий скарб усупереч бабиній волі сама собі нашукала, то мусіла його й триматися, не вибрикуючи на всі боки (дякувати Богові, жили не в лісі, а серед людей), і тут баба не вагалася серед глупої ночі підняти на ноги півміста, лупцюючи привселюдно власну кров, аби вона не псіла й не збочувала з праведного шляху, точнісінько так, як баба Поліцарка уперіщила поліном, мало не відбивши йому нирки, — Ковжуна, коли він (не інакше, як з навіювань лукавого, що в такі вирішальні хвилини особливо чигає на душу, оскільки ані раніше, ані пізніше, — щоправда, ні раніше, ні пізніше Ковжунові й не уділювано такої ласки, — його не судомила гординя, він навіть не припускав, аби на щось подібне він був здібний, а воно, виявляється, лежало в ньому, а він про те й не здогадувався, хоч то й сталося на радощах, що його, Онуферка, який нічим цього не заслужив, отак негадано торкнулася Божа благодать, — чи це завжди, коли людині дається найвище, — а втім, що вже казати про людину, коли й янголові, найліпшому, найсвітлішому надмір Божої уваги виявився над силу? — її завжди опадає гординя завдяки неспроможності людського духу миттю дорости до розмірів уділюваного дару, і тому чоловікові, котрого Провидіння підносить над іншими, одразу ж іде обертом голова, і він найганебніше й відбігає так несподівано на долоні простягненого скарбу, який удруге вже ніколи не дається?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Працею, що в процесі виникнення негадано усамостійнилася, наче його, Сороки, душу перемкнули на інший регістр, якого, здавалося, в ньому, Сороці, не існує, бож він мав при тому виразне відчуття, що то не він, Сорока, все те довершив, а просто Провидіння раптом з-під його ліктя задля жарту скропило мертві кусні живою водою, й вони ожили, — перетворившися не так на опис кропітко назбираних історичних фактів, що їм він, Сорока, звісно, уділив належне місце, як радше на його, Сороки, міркування про світ і себе самого, міркування, котрих він ніколи не зважився б безпосередньо висловити, не ховаючися за каркас наукової розвідки про театральні вистави у Ватикані за Лева X, для якої не конче треба було письменницького хисту, що на нього він, Сорока, ніколи не претендував, — якби саме доба Лева X, н ібито не дуже й споріднена з його, Сороки, часом, але внутрішньо йому, Сороці, глибоко відчутна своїм розгонистим віддихом, не вивільнила з його єства тих міркувань, що, властиво, й стали головним рушієм подальшого дослідження, внаслідок чого він, Сорока, звідав (і то майже всупереч його волі, він просто не зчувся, як воно сталося; на рівному місці втративши рівновагу, в падінні ногою торкнувся підземної річки, і його понесло фарватером): раптом самі розв’язалися елястичними шворками вузли в свідомості, що їх йому, Сороці, допомогла по-новому осмислити й почасти безболісно убгати в конкретні форми, цим їх майже остаточно знешкодивши, саме доба Лева X з її поміркованим відродженням античних часів, а заразом із ще міцнощелепним християнством, — цих одвічно ворожих один одному первнів у людській душі, заглиблюючися в природу яких, він, Сорока, питав себе, чому доля саме його, Сороку, змушує на подобу Якова боротися з янголом. Звісно, ці міркування не були для нього цілковитою новиною.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Невольнича муза ~184 ÇÎËÎÒÀ ÏÐÎѲÊÀ 1 Острови сонця серед дощів золоті гриби обліпили пні променів голоси замотуються як на веретено платівки вуста липнуть як до тарелів вощин кущі обтрушуються з води як скупані пси тут я сушу долоні аби проступило з поволоки роси тернове галуззя тут допасовую черепки в амфору в ілюзію але як зібрати те що витекло сонячними острівцями 2 золотою просікою року осінню осуваються склепіння в шелестючі руїни малі міста присипані шпичастими шкаралупками каштанів як уламками мін повільні процесії хризантем перепиняють дорогу їм уже не спішно Дванадцята сумна книжка 185~заблудлі сни снуються лоскітним павутинням до повік коли ж це давним давно у пошерхлому листі свіжа шкірка пальців студені щойно вивільнені ядра 3 плач як рослина негадано розпочинається із необачно згубленої сльози виривається там де ми його зовсім не чекали підступним стеблом як зойком за нашими плечима відчиняє сумне лице Квітка Поезії ми відхрещуємося як заронити у золоті голови про окремішність а ти простягаєш руки у крижаний сон обволікаєш проханням як летючим прядивом витлумач мову айстр витлумач мову айстр 4 квіти також приблуди вони моляться тими ж словами дай нам землю нашу вони вкладають у серце насінини пам’ять предків а тіла обдаровують у крила вони провіщають священний час ісходу промерзлим дном дном моря полишеному корінню ще борсатися І. Калинець. Невольнича муза ~186 під п’ятою туземних трав вітай непристосованосте сестро порятунку 5 тлумач осені чекає під оселею лісу чи не перелетить шум через огорожу як червоний півень може у червінковім злоті знайде відтиск чортомлицьких грифонів може багрове сонце у пущі здасться перерізом смереки що стікає карпатською живицею а зв’ялий дух із хрустом досвітка обдасть медовими пивницями чи в жеврінні захололого місяця не обізветься бляха Золотоверхого Михайла 6 просікою літа Божого бабиліта разом із кров’ю через золоті ворота серця разом із серцем через золоту кров падолисту разом із просікою весни священної Березня до просіки літа Божого Вересня від ярого до озимого від уявного до зримого Золотою Просікою з просьбою одпусти мене Просіко Найсвятіша Матибожа Осені Матибожа Далечі Дольороза Дванадцята сумна книжка 187~ÀÊÀÔ²ÑÒ ÄÎ ÁÎÃÎÐÎÄÈÖ² ²Ç ÊÐÀÑÎÂÀ IJÉβ ÎÑÎÁÈ: Богородицяз с. Красова, ікона XV ст.
— Ігор Калинець, “Iгор Калинець. Поезiя”