несподівано

Приклад 1:
Сталося це дещо несподівано для мене. Йшлося до того, що я залишуся на викладацькій роботі в університеті.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
Звісно, згодом Пилипові здавалося, ніби він сам просив Архипчука піти з ним на той баль, передчуваючи (і це передчуття, таке подібне до того майже прозріння, яке, мов зі скелі вибите Божою ковінькою джерело, нагло заплюскотіло в його свідомості, коли він удосвіта, лишивши Андрія Кадигриба й Семена Дорощука висипатися, підіймався на замкову гору в Хусті, виймаючи зрошені ноги з молочного туману, що ледве сягав йому до литок, наче в перший день світостворення, щойно після поділу хаосу на світло й тьму, копи над землею мусів стояти точнісінько такий, як на Замковій горі в Хусті, туман, з якого Пилип поволі виймав ноги, ще поняття не маючи, що на нього чекатиме в Нью-Йорку на тому балі, куди його потягне Архипчук), що там він, Чоботаренко, зустріне Харитю Забірко, яка непроминальною, глибинною радістю виповнить його зголодніле на жіночу ніжність єство, хоча тоді на вечорі його увагу полонила не старша від нього на шість років Харитя (котра поруч своїх молодесеньких красунь-сестер виглядала мало не бридкою, хоча ця бридкість, спричинена надто овальним, часами аж сокироподібним лицем, одразу ж зникала, вистачало Хариті заговорити, байдуже про що, і тоді ставало незбагненно, як таке осяйне обличчя мить тому могло здаватися майже бридким, і куди поділися її щойно задовгий, посередині несиметрично приплюснений ніс, видовжене, майже ехнатонівське — як та мініатюрна копія ехнатонівського погруддя, що її, — Пилип не пам’ятав уже, з якої нагоди, — подарував був Войтович Чоботаренкам і що її одразу ж віднесла на горище до Войтовичевих образів, кажучи, що глиняним бовдурам, якими хоч буханець край, не місце в помешканні, — нижня щелепа — непочленована на пальці рукавичка, — підборіддя, що ніби свідчило про нахил до реформаторства, і взагалі те, на перший погляд, — властиво, лише на перший, і то поверховий погляд, бо за другим разом це враження зникало, — непривабливе обличчя, на якому, — чудо найрафінованішої душевної піротехніки, — зблискували, чи радше пульсували, не великі і не надто малі очі — щоправда, згодом Пилип бачив їх і величезними і вузенькими шпарочками — ледь помітні клинцюваті надрізи в сиричуватій шкурі, — не чорні, не сині, не зелені й не сірі, хоча вони, залежно від настрою, і набирали цих барв, бо коли Пилип у ліжку майже до непритомного шалу виціловував Харитю, — яка його, внутрішнього неотесу, шматок печерного м’яса, — адже до Хариті він лише номінально числився в людях, — з такою самозрозумілою, аж безсоромною ніжністю й теплотою ввела в світ дотику й поцілунку, перемістивши в ньому, Пилипові, своєю вузенькою ручкою полюси, оскільки він доти мав про все тілесне, як сміялася потім Харитя, майже канібальське уявлення, що несподівано для нього самого урухомило, зарядивши його світлом, найглибинніші поклади його єства, і тоді він уперше з певністю й усвідомив: біля Хариті, точнісінько як під час снігопаду в Кайкурі, коли вони з батьком мало не загинули, його, Пилиповою, серединою летять світлові потоки, якими він сягає найпотаємнішої суті всього існування, намагаючися увібрати в себе запах Харитиної пругкої, ніби намащеної живицею й морськими водоростями шкіри, — вона дивилася на нього, очманілого від жаги, щастя й вдячности, від чого, здавалося, його плоть стає ясновидною, суцільно чорними, проте не моржовотьмяними, а покрапкованими лускою зернистими очима, а коли вони, обнявшися, як тієї несподівано затеплої, як на осінь, соняшної днини, напередодні Чоботаренкового від’їзду до Нової Зеландії на похорон батька, якого Пилип любив над усе, брели парком над Гудзоном і від Харитиної попелястозеленої сукні дерева, хоча листя пожовкло, а подекуди й цілком осипалося, вода й небо ставали попелястозеленими, — у неї були виразно зелені очі, — зовсім незвичні, з чорними довгими віями, які змушували забувати не тільки перше враження від Харитиної негарности, — а втім, не виключене, що ця негарність насправді уособлювала собою зовсім відмінну підшкірну красу, далеко могутнішу, ніж звичайна, всіма визнана краса, оскільки чарівнішої, жаданішої, коханішої істоти, котра перетворювала нічим не примітного довготелесого Чоботаренка на досконале створіння, просто на землі не існувало, хоча Пилип щоразу не виходив з дива, як це Харитя ухищається, адже звичайного акторського обдарування, що його Харитя покищо в незначних дозах з посереднім успіхом проявляла в малих театрах на Бродвеї, ще не вистачало, аби піднести, може, й справді не надто вимогливого, чоловіка до позему всемогутнього божества, — а біля Хариті Пилипові завжди крила росли, і він з подивом чув, як у ньому прокидаються доти сонні душа й розум, і він добрішає й олюднюється, — аж роками пізніше, коли вже Хариті давно не було серед живих, він не посоромився піти на вищі студії й закінчити їх з відзнакою, бож Харитя назавжди прочинила в його нутрі нескінченні двері, про які він доти й не здогадувався, адже навіть згодом не зустріч з Паливодою, а пам’ять про Харитю, що перейшла йому в кров, зблизила його з альхеміками, ну і, звісно, з теорією дзеркал Дзиндри, наслідком чого Пилип почав по-справжньому відживати, — Пилип щойно біля Хариті усвідомив, як поволі людина олюднюється, — та й потім, хіба він колись міг уявити, що фізична близькість із жінкою, та сама фізична близькість, котра свого часу загнала його в аскети, оскільки після того ідіотського вечора у Веллінгтоні на його сумлінні, хоча зовнішні обставини його нібито й виправдували, роками тяжіла Оришка Івасів, аж поки Харитя зняла 3 нього той тягар, — започаткує нескінченне чудо, коли він, Пилип, не тільки бачитиме, знатиме й прочуватиме, повз що інші байдуже, як він сам до зустрічі з Харитею, проходили, а й усе могтиме? — і все Це виключно завдяки незрівняній, єдиній на світі Хариті, легковажній і покладистій, безжурній і замисленій, ніжній і зібраній в сталевий кулачок, молодесенькій і водночас віками старезній, солодкій, терпкій, зрадливій і вірній, сумній і веселій, розумній і дурненькій, оксамитовій, земній і небесній, такій рідній, єдиній на всьому світі Хариті, — кожен цаль Харитиного тіла, кожен порух Харитиної душі, Харитині уста, Харитині очі, Харитя, Харитя, Харитя!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”