Словник Української Мови
Буква
1. (у поетичній мові) горизонт, лінія здається з’єднання неба з земною поверхнею; небокрай.
2. (переносно) віддалена, ледь помітна смуга, обрій чого-небудь.
Приклад 1: Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил – Усе кургани та й кургани ще не заораних могил. Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові, Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?! — Тютюнник Григорій, “Вир”
