наталчин

Приклад 1:
припекло навчатися, і то саме на лікаря, так наче на родину не вистачало одного, Богданового, докторату зі статистики, що його Богдан мав от-от отримати і що тепер майже втрачав сенс, тому що Наталці, матері п’ятьох дітей, замість переїхати на нове, більше і вигідніше помешкання, — адже Богдан уже дуже поцінно виторгував будинок і величенну садибу в Пенсільванії, від яких треба було тепер відмовлятися, — замість спокійно жити й виховувати дітей, приспічило сісти на шкільну лаву, аби, як зовсім недоречно запевняла Наталка, в хаті запанувала злагода, а насправді не злагода, а казнащо: клопоти й неспокій, на які Богдан ще не знайшов остаточного означення, подумки на всі боки обертаючи Наталчин учинок, безглуздість котрого не вкладалася в Богдановій голові, бо коли Наталка, незвично обережно добираючи слова, ніби вона не говорила, а на подобу линвоскока з зав’язаними очима, в руках довжелезний залізний балансувальний патик, ногою намацуючи линву над проваллям, сказала нарешті, що вона записалася до заочного коледжу й має намір студіювати далі, Богданові здалося, ніби Наталка хвора, настільки те, що вона сповістила, виглядало торопленим і сміховинним, а потім, коли він з болем пересвідчився (тоді Богдан справді відчув, наче його переполовинили й кращу половину пустили з вітром, лишивши сам попіл й немощі), що Наталка й далі веде своєї, його пойняв навіть не гнів чи роздратування, хоч попервах він мало не луснув, а щемке заціпеніння, яке не залишало його й тоді, як Наталка, постерігши, що він мовчить, трохи набралася духу й почала пояснювати, як то деякі її давні приятельки, байдуже, чи то з нудьги, з великого розуму, достатків чи ще якихось причин теж пішли на студії, і тому нема нічого особливого в тому, що й вона, Наталка, спробує дечому навчитися, адже, дякувати Богові, вона живе не за середньовіччя, хоч вона чинить це не з бажання мавпувати інших, а просто її справді потягло на науку, і таке стається, — тягне ж людей на горілку, наркотики! — і вона, Наталка, спробує (як не піде, то не піде, але спробувати вона мусить, тим більше, що тепер Богданова доглядатиме дітей, розв’язавши їй руки), спробує взятися до навчання у віці, коли інші кінчають студії, оскільки вона повністю свідома того, що їй доведеться починати з нуля, ну доведеться, нехай, її не лякають труднощі, а, крім того, сам факт, що вона, Наталка, раптом пішла вчитися, нікому не чинить лиха, найменше йому, Богданові, хоч він і дивиться зараз на неї так, ніби вона замордувала людину, але вона, Наталка, нікого не замордувала й не скривдила, просто вона хоче вчитися, дарма що Богданові це бажання з незвички, оскільки досі вона, Наталка, ніколи не висловлювала своїх бажань, і виглядає шкідливою химерою.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
), він, Богдан, ніби мав добру нагоду пересвідчитися в рятівних перевагах медицини над іншими науками, однак чомусь не пересвідчився (якоюсь мірою, може, й тому, що Михайло Кунець, котрий після першого крововиливу лікував Богдана у своїй хижці за сто кілометрів від Макао і трохи згодом приклав чимало зусиль, аби Богдан повернувся до батьків, які вважали його вже мертвим, гірко нарікав на медицину, кажучи, що людині треба насамперед лікувати душу, перш ніж хапатися за тіло, — переконання, котре, мовляв, замість ситої лікарської практики у Сполучених Штатах, і завело його, Кунця, до бразільських хащів, звідки однак він, Богдан, мусить якнайшвидше вибратися, бо те все не для нього), а через те йому, Богданові, так і заболів Наталчин вибір, хоча, властиво, що довше він зважував Наталчині доводи, то частіше спинявся на думці, що Наталка має рацію, тільки на лихо, цю рацію визнавав їй Богданів розум, а не серце, яке пручалося й ставало дуба, звинувачуючи Наталку в усіх смертних гріхах, від чого Богданові ані трохи не легшало навіть тоді, коли він нарешті переборов себе настільки, що серед виру суперечливих почуттів, з якого він, Богдан, то тут, то там пробував вистромлювати голову, аби якось прийти до тями, зміг вирізнити те, що його першої миті найбільше вразило, оскільки він ніколи не припускав, що з ним щось подібне скоїться, а саме, що він, Богдан, ревнує. Він, який досі дав би собі стяти голову, що взагалі не здатний ревнувати, бо ревнує лише певна категорія людей, до яких він, Богдан, ніколи не належав, — тепер нагло, наче на нього накинули пута, завдяки підступній примсі долі, котра ніби вирішила продемонструвати, що не так воно усе й просто на цьому світі, — сам опинився серед ним колись зневажуваних неборак!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”