направити

Приклад 1:
— й розпікала Федора, хоча він дружив з Леонидом Онищуком, остаточно збабілим від горілки і, щонайменше удвічі грубшим від Рафаеля, — якби людина розмножувалася діленням, як амеба, з Онищука вийшло б із п’ятеро ставних хлопців — однак Онищукова зовнішність Федора ані трохи не роз’ятрювала, навпаки, біля Онищука він завжди чувся надиво затишно, ба більше, коли йому траплялося прийти лютим до Онищука, за кілька хвилин ця лють безслідно випаровувалася, хоча Онищук ніколи не пробував ані заспокоювати, ані навчати життя, взагалі ніколи не ліз до Федорової середини, самою своєю присутністю випрасовуючи душевні збурення, — натомість Рафаелеві — і зовнішність, — властиво, ця зовнішність якраз і була тією проектованою назовні унутрішністю, яка доводила Федора до нападів ядухи, — і спосіб висловлюватися, — тягучий, чорний лакричник, що гофрованими жмутками струмував з Рафаелевого трубчастого писка, — і спосіб висловлюватися, — суцільні ходилиці: підскоки, присідання, піруети, — і взагалі саме, нехай і яке незначне випромінювання Халявиного єства негайно вичакловувало з Федора демонів, про існування яких він і не здогадувався, — як тоді в Ігоря, коли Рафаель його так роз’юшив, хоч Федір того, — принаймні йому так здавалося, не показав з виду, бо його, щойно блискавка пройшла мозком, опав страх, що він, Федір, уперше в своєму житті засумнівався, — навіть згадка про те згодом кидала його в розпач, шо він міг бодай на мить впустити в груди таку гідру, — чи вбивство — завжди злочин, прірва, з якої не видряпатися, — вистачало йому мимохідь зиркнути на сердечком викраяні вуста серед масної, дебелої Рафаелевої перепічки-обличчя), навіть коли Халява висловлював те, що й Федорові у спільному напрямку вкладалося в подібні думки, прошиває йому нутрощі ножицями, хоч він і пильнував, аби цього не виявити надто уїдливою заувагою чи дією, мого згодом не можна було б уже направити, бо в присутності рафаеля у Федорові вимикалися внутрішні гальма, і його мозок, наче в дитинстві: виросту, удосталь натовчу тебе, і голову відірву, і ноги повисмикую! — заливають дедалі болючіші способи тілесних покарань для Халяви, і йому ледве вдавалося спинити цей диявольський шабаш, як свяченою водою, відкроплюючися безнастанними нагадуваннями, чи ж дійсно Рафаель винний у тому, що він, Федір, хворобливо реагував на все, що той говорив?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— для нього, Соколюка, особливо цікавий вигин людської психіки, фасета, з якої виструмовують різні взірці людської поведінки й вартостей, фасета або чарупка людського єства, котра для нього, Соколюка, що більше він її обсервує, стає дедалі незбагненнішою й невловнішою, цим ніби зводячи нанівець його, Соколюкове, завдання, а заразом і його внутрішній гін, не те, що направляти схиблені душі, а просто допомогти людині видибати з видмухуваних нею самою хащів, дати їй можливість, крім клоаки, побачити над головою і зірку, бож людина, що не підводила голови до зірки, ще не народилася, а хіба варте чогось людське існування без провідної зірки, за якою завжди ішли не тільки волхви, а й отакі звичайні собі сараки, як він, Соколюк, що без вогника в пітьмі не міг би чинити того, що він чинить, при цьому, звісно, пам’ятаючи: жодної душі ніхто не годен направити ні на цаль, якщо вона сама не схоче направитися, адже за волосся і святий Петро не втягне грішника до раю, — однак, що більше він, Соколюк, стикається з чужими проблемами, то більше він ніби втрачає ґрунт під ногами, і йому дедалі важче доходити висновку, конечного для власної внутрішньої рівноваги й психічного здоров’я, що таке зло і що таке добро, — і це, властиво, його, Соколюка, не абияк непокоїть не тому, що заважає закінчити розпочату кілька років тому працю на підставі фактичного матеріалу, заради якого він, Соколюк, колись досить ретельно (тепер уже ні) відвідував місця, де ненароком могли й зарізати небажаного гостя, — бож людина, що пустилася берега, знищивши в собі уявлення, як про істоту, створену на подобу Божу, єдиний захист людини від хаосу і ззовні, і в ній самій, цим ніби отримує право нищити інших, — а тому, що в ньому, Соколюку, відбуваються зміни, яких він сам ще не годен осмислити, оскільки ці зміни нібито безпосередньо і не пов’язані з його, Соколюковими, міркуваннями про щораз ретельніше отваринювання світу, байдуже, чи це відбувається в першій-ліпшій дискотеці з мигавками, що діють, як наркотики, на яхті з визолоченими ручками на дверях й сальонами, облицьованими слоновою кісткою, чи в ексклюзивному клюбі, куди доступ мають тільки члени, до котрих раніше і він, Соколюк, належав завдяки деяким зв’язкам серед своїх пацієнтів, — до речі, якби її, Марину, цікавило побувати в такому місці, він, Соколюк, який за звичкою (нехай вона, Марина, остерігається звичок!) ледачо підтримує деякі давні знайомства, охоче заведе її з усім її подорожнім почтом до одного такого клюбу, тобто, не зовсім такого, а значно поміркованішого, з огляду вже хоча б на, щоправда, дуже обмежений, але засадничо ніби вільний доступ і не членів-відвідувачів, що збираються в гарній віллі з величезною терасою над морем, — зручне місце для викидування в воду трупів, нехай вона, Марина, дарує за жарт, — збираються, запалюючи на вході (це виглядає досить ефектно) смолоскип в амфорі, витягненій аквалангістами з не надто глибокого дна біля цього самого берега з затонулого понад дві тисячі років тому корабля, — людину завжди вабить живий вогонь, — на знак того, що в віллі відбудеться вечірка з гашишем, танцями й вільною любов’ю, даниною поступові, мініатюрними Содомом і Гоморрою, де вона, Марина, опинилася раптом серед непроханих, наче вкритих невидимою лицарською бронею, тілоохоронців, на яких, переступивши поріг, перетворилися Мирон і Василь, чи то під враженням розгорненої на всю стіну, що згодом виявилася дверима на терасу, темночервоної з мальованими на індійський лад зображеннями різних поз еротичного злягання портьєрою, яку згодом відсунули набік, відкривши вигляд на море, — чи то потрясені майже голою, витатуйованою знаками зодіяка парою, яка лежала в обіймах на фіалкових подушках на м’якій коричневій підлозі майже біля самого входу і яку Мирон, обминаючи, як це здалося Марині, замірювався копнути ногою, аж вона, Марина, з переляку, що він це справді вчинить, поспішила торкнути його за плече, поглядом забороняючи їх чіпати, щоб це не окошилося на Соколюкові, якого, мовляв, не чесно підводити, і тоді вперше й зауважила, що Миронові очі потемніли й запали від страждання, чого досі вона, Марина, в ньому не помічала, ні на мить не припускаючи, що Мирон, який більшість життєвих ускладнень збував сміхом, взагалі здатний так глибоко страждати, старанно уникаючи дивитися на неї, хоча вона, Марина, попервих мала враження: Мирон усім єством стежить за нею, на що вона невдовзі перестала зважати, оскільки їй було вже не до Мирона просто тому, що того вечора, крім Гната, вона нічого не чула й не бачила, потерпаючи, що на її очах, ще, бува, зґвалтують цього атлета з дитячою душею, котрий, наче він змалечку тільки те й робив, що затягувався опіюмом, з-під оберненої догори дном склянки вдихав димок із запаленого кусничка гашишу, танцював із цибатими, чоловікоподібними дівчатами, ніби навмисне тримаючися якомога далі від неї, Марини, яка для нього, на відміну від Мирона й Василя, ніби цілковито розчинилася в повітрі, бож хіба не на доказ цілковитого її, Марининого, неіснування, Гнат кілька разів з видимим задоволенням ляснув по сідницях молоду чотирикутну карлицю, що на леопардовому тапчані обдаровувала ласкою кількох молодиків?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”