нагло

Приклад 1:
Тому коли її не стало — так нагло і так бездушно, — для тих, хто знав її, істотно потьмянів світ… Зіна Ґеник-Березовська жила і працювала у Празі. Сказати, що вона все своє життя як літературознавець і перекладач присвятила справі українсько-чеських літературних зв’язків, — замало.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
Пришпилений до дверей «Ченакольо» папірець доводив до відома всіх учасників та гостей семінару, що минулої ночі нагло помер президент Фундації «La Morte di Venezia» доктор барон Казаллеґра. У зв’язку з раптовою кончиною свого натхненника та ідеолога (як це сподобається Монсиньйорові?)
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
і поза нею, і котрий ясніше від найяснішого розуму тепер думав у ній), що вона ніколи не здолає пояснити цього своєму, тобто, тепер, звісно, вже не своєму, чоловікові, хоча прожила з ним ціле життя й нібито знала його уподобання і вдачу, бо доля кинула її, Бондаренчиху, стару, занехаяну (Звенислава Чіп у її віці ще ходила, пританцьовуючи, й мала значно молодших за себе полюбовників), нікому не потрібну, вперед, а її відмолоділого дружину — назад, куди вона не схотіла повертатися, цим нехотінням мимоволі перетявши між ними всі, знані їй досі, способи порозуміння, і тепер жодні слова їх уже не наблизять, оскільки кожне з них ступило в інше коло, яке на поторк Провидіння нескінченною картопляною лушпиною, яку в тридцять третьому році на її очах їла опухла жінка з немовлям на руках на центральній вулиці Харкова, почало розкручуватися в протилежні боки, звідки вона, Бондаренчиха, не те що сама, а навіть через співчутливих знайомих, не могла витлумачити не тільки своєму колишньому чоловікові, а й за океаном не на жарт сполошеним дітям, ні чому вона так уперто відмовляється від їхньої опіки, ні чому вона на старощах зреклася сталого, в усі пори року сухого притулку, який діти радо оплачували (щддо цього їй справді не випадало нарікати), і, замість того, пішла тинятися по людях, властиво, навіть не по людях, а по ворітницях, скверах чи підземці, не дбаючи ні про ночівлю, ні про щоденні потреби, інколи засинаючи десь просто на лавці в парку (так принаймні запевняв три тижні на місяць непитущий Тадзьо Зозуля, що лише на кожну появу в небі молодика — у Тадзя був свій цикл, — причащався оковитою, наслідком чого Тадзьові доводилося кілька днів ночувати по кущах, не з’являючися навіть ні до професора Коропа, ані до свого приятеля Галактіона Онуфрійовича Скаби, котрий на підставі Тадзьових оповісток прозвав Бондаренчиху Аріядною, залишеною полохливим Тезеєм Вакхові) в добре підпилому вигляді (і це та сама Бондаренчиха, котра ще недавно навіть у товаристві ніколи й келішка не пригублювала, — і то не через каміння в печінці, — а з вродженої відрази до спиртного), хоча цей підпилий вигляд з’являвся тепер у Боднаренчихи не так від вина (адже коли вона тепер приймала від жалісливих людей пляшку Дешевого вина чи горілки, це вона чинила не так задля власних потреб, які тепер звелися до мінімуму, — часто вона забувала тепер і їсти, не те що пити, сама диву ючися, як мало людина потребує, — а щоб відмовою не образити співчутливої душі, котра то там, то там наділяла її не лише їжею, а й міцнішими за воду напоями, воліючи зробити цим бодай малу приємність занехаяній п’яничці, котра не те щоб жебрала, а тільки з’являлася на люди, дедалі частіше промовляючи до невидимих співбесідників, птахів і трав, і тримаючи за шийку надпиту пляшку з рідиною, подібною до вина), яке вона вряди-годи й справді, занурена в думки чи в надхненні розмови, а головне, не надаючи жодного значення, що вона тепер робить чи не робить, — один, другий ковток попивала, ані трохи не журячися, чи вона взагалі щось п’є чи ні, бо тепер то для неї вже не було важливе, — як від того нового світу, що нагло розчахнувся перед нею, далеко осяйніший і наполегливіший, ніж у найщасливіші дні раннього дитинства, коли їй являлися несусвітні видива, бож цей світ був не підвладний нічому тому, що тепер з нею траплялося, хоча всі її знайомі й заповзялися приписувати це виключно впливові алькогопю, яким Бондаренчиха тепер нібито заливала розпач за змарнованим життям, ні на мить не припускаючи, що вона тепер від усього того вільна і що її не разить навіть те, що більшість знайомих дедалі неохочіше запрошує її до хати, намагаючися якнайшвидше збути її через поріг подачкою харчів і пляшкою копійчаного вина, хоч Бондаренчиха ні в світочку не жебрала, та ще й спиртного, а коли люди давали, гадаючи, що тепер вона звелася, за висловом Гната Драб’янки, на риняву п’яничку, вона ніколи не пояснювала й не ображалася, приймаючи скромні дари, адже зовсім недавно вона сама точнісінько так чинила б. Зрештою, тепер навіть якби в наглому душевному збуренні вона щиро захотіла б поділитися зі своїм першим-ліпшим співрозмовником, що з нею діється, то де ж було їй дібрати слів, аби хоч згрубша описати чи радше помацки обцяткувати той Божий рай, що висновувався нею, віднині стало супроводжуючи її. Звісно, коли вона вперше почула голоси, які тепер невідступно її супроводжували, це її не на жарт налякало, хоча, властиво, цей світ, що складався з самого світла, лише час від часу згущуючисл в променисті постаті, не був для неї цілком новий.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
), і до кримінального ухилу в мозку, який годилося якнайхутчій втоптати в землю, аби не лишилося й згадки про цілий народ, називаний колись українським, а чи, — як це згодом після втечі з Харкова дедалі виразніше окреслювалося, що однак ані трохи не змінило його, Сороки, бігу над прірвою, — вочевидь безглузде зголошення до Дивізії Галичина, оскільки він, Сорока, уперто вичікував на промінчик світла серед навколишнього людиноненависницького мороку, байдуже, що вже тоді злітали останні маскувальні чохли з сумної дійсности, унаочнюючи, що з німцями жодної самостійности України, а тим самим і найкуцішої волі не здобути, дарма що заради нічим не підтверджуваної надії на краще майбутнє сотні й тисячі ніким не оплакуваної пропащої молодої сили, на яку така щедра надто не злопам’ятна українська земля, йшли на певну загибель, цим ніби зобов’язуючи і його, Сороку, бути разом із ними просто тому, що хоч би й як безглуздо виглядав його вчинок, він, Сорока, не смів ухилятися, це було його випробування на людину належати до переможених, а не до переможців, що нібито перечило здоровому глуздові, речники якого, а серед них і його, Сороки, власна тітка, за різних обставин протягом усього його, Сороки, життя не втомлювалися нагадувати, мовляв, він, Сорока, завдяки дрібнобуржуазному вихованню хворіє на вочевидь фальшиво зрозумілі поняття допотопної чести й шляхетности, давно викинених, як шкідливий забобон, на смітник історії, на якому він, Сорока, на ганьбу собі реакційно отаборився, замість крокувати в ногу з добою, приймаючи дійсність такою, як вона є, проти чого він, Сорока, марно бунтувався, заповзявшися головою проломлюватися крізь мури, аби довести цілковито байдужому до таких тонкощів світові, ніби між людиною і звичайної купою гиді пролягає різниця, в істотність якої, може, було ліпше й не заглиблюватися, дарма що він, Сорока, проти всіх цих надто речевих доказів лишався глухий, як пень, бо хоч би й що йому торочили, для нього особисто ця різниця існувала доти, доки він дихав, і, власне, ця різниця, без котрої він, Сорока, не міг жити, і штовхнула його, людину, далеку від будь-якого політиканства, сектярства та однодумства, у саму гущу політичних завихрень, спонукавши після промови Коника в приміщенні театру «Березіль» написати (звісно, не одразу, а трохи перегодя, що однак не міняло справи), написати статтю до «Нової України», внаслідок чого йому довелося, отримавши від нових знайомих в управі попередження, тікати від арешту до Охтирки, байдуже, що в тій статті, яку нова влада потрактувала, як заклик до повстання, він, Сорока, лише трохи по-інакшому, з огляду на конкретні обставини, висловив те, що він вважав за передумову в людині і що його він, Сорока, попри навколишні довготривалі неослабні сейсмічні поштовхи носив у собі все життя, ні на мить не припускаючи, що воно врешті-решт таким нестерпним потоком вирветься на поверхню за німців і змусить його, щойно сяк-так мине загроза повторного арешту й шибениці, з незвичним, майже студентським запалом заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, поштовхом до якої стала випадкова розмова з Антоном Семиренком про «Березіль», Курбаса, театр і людське життя, про котре його, Сороку, внаслідок незбагненної йому самому внутрішньої мутації, раптом потягло заговорити в якійсь більшій, ніж стаття, розвідці, хоча задля цього йому довелося забігти аж до часів Лева X, які його ще замолоду принаджували, аби тепер, переламавшися крізь його, Сороки, життєвий досвід, ожити в зовсім іншій площині й іншому світлі, яке нагло освітило досі не усвідомлювану частку його, Сороки, власного єства, до котрого студії над добою Лева X виявилися лише приступцями, що раптом завели його до ущелини в самому собі, куди він, Сорока, волів би не заглядати і куди він тепер без страху кидав оком, може, й тому, що безодні людської душі надто рухомі, і коли на них падає промінчик, який сповнює людину почуттям перемоги над собою, ці безодні вже перемістилися в тінь до ще глибшої, ніж доти, печери свідомости, аби звідти по-новому непокоїти чоловіка, убиваючи ту радість, що її він, Сорока, звідав під час написання розвідки про театральні вистави за Лева X, коли йому здалося (і то зовсім не тому, що він тоді мало не конав з голоду, від якого йому, Сороці, доводилося рятуватися ще в двадцятих і тридцятих роках, то було щось зовсім інше), ніби він, Сорока, як ніколи ні доти, ні перегодя, просто спливає кістками й тілом у той єдиний за його, фактично змарноване, життя грубший обсягом твір, що над ним він, Сорока, з таким унутрішнім жаром трудився і що йому, не виключене, саме з цієї причини доля й вирвала з рук, із вищих, непроглядних для людини, міркувань заповзявшися тримати його, Сороку, в чорному тілі, проти чого він, самозрозуміла річ, ставав дуба, і це з тим більшою затятістю, що, властиво, від революції, під час якої його здолала глупота повернутися з-за кордону будувати, як тоді здавалося, вільну, незалежну Україну, поминувши короткотривалі перерви за Директорії й навіть за гетьманату, він, Сорока, уникаючи фізичного знищення, котре в лляні тотального розгрому України викосило майже всіх його колеґ, обмежувався лише принагідним писанням (і то ще, як таланило, бож доводилося, замість ходити в академіках, сторожувати, кочегарити, ба навіть коротко чабанувати), обмежувався принагідним писанням дощенту вимаґльованих від усього живого статтей на літературні теми (оскільки не лише він, Сорока, а й ті нечисленні на той час академічні ікроїди мусіли переливати все з пустого в порожнє), і вже навіть не мріяв, як дехто з його недонищених колеґ, котрих оминули Сибір і Соловки, що будь-коли ще спроможеться на більшу, не підміновану ні за стільки років непослабного гніту всотаним у кров пристосовницьким фальшем, ні внутрішньою, хоч і зрозумілою за хребтотрощильних обставин, небезпечною заціпленістю, яка ставала вже часткою його, Сороки, вдачі, перетворюючи його на брухт, що раптом пустив живі пагони в тій праці, вкраденій разом із валізою під час чергового відступу з Харкова, де він, Сорока, й сам ледве не наклав головою, коли, лише завдяки навколишньому безладдю щасливо уникнувши радянської евакуації, мало не втрапив на шибеницю вже за німців, від яких десятиліттями мордовані люди очікували порятунку, котрий на другий день після здобуття Харкова заманіфестувався перед численним натовпом на площі Дзержинського тим, що замість оголосити новини, заради яких скликали мешканців, на відзнаку нового ладу в сплюндрованому місті з вікон обкому партії під один суцільний зойк глядачів викинули перших повішених. А втім у тому самому Харкові, де нові можновладці одразу ж заходилися шибеницями й розстрілами вкорочувати прояви вільної думки й національного відродження, до якого він, Сорока, виходець із зрусифікованого українського роду стихійно пристав, як і всі ті, в кого почуття людської гідности, що його власна тітка називала безмозким донкіхотством, асоціювалося із за свої самостійницькі прагнення систематично винародовлюваною Україною, проти існування котрої черговий раз виполчився весь світ, — у тому самому Харкові він, Сорока, вижив, не сконавши з голоду й огидних чиряків, спричинених недоживленням, тільки з ласки Степаниди Полікарпівни Олійник, яка, не доводившися йому ні родичкою, ні дружиною, ні коханкою, з першого ж дня, як Василь Сулиця завів його до неї, аби вона на добу переховала чергову жертву від арешту, заки його, Сороку, тоді ще не постріляні нові знайомі примістять у надійних людей в Охтирці, — сама взялася попрати йому заношену білизну, цим дуже його і збентеживши, і втішивши, а тоді, постерігши, що він, Сорока, не надто зарадний, і просто заопікувалася ним, часто навідуючися до його помешкання, коли він, щойно небезпека проминула, повернувся до Харкова і навіть на деякий час отримав в управі невеличку посаду, яку йому вистаралися новоприбулі до Харкова земляки, котрі, заки німці розчовпали й ліквідували опірні пункти українства, просунули свого чоловіка як прекладача до нових володарів, чоловіка, що перехоплював, знешкоджуючи, зливу смертоносних доносів, які, пішовши якимись іншими канапами, вирвали були і його, Сороку, з крижаного помешкання з повибиваними близькою бомбою шибами й сяк-так позавішуваними старими ряднами, що їх звідкись добула Степанида Попікарпівна, яка раз або й двічі на тиждень, поза тим, що сама приходила до нього в гості, тобто не так у гості, як подивитися, як він дає собі раду, — запрошувала його, Сороку, на гарячу страву, яку вона ухищапася смачно готувати з вимінюваних на селі харчів спочатку за свої, а тоді й за його, Сороки, мізерні пахи, що оберталися на, нехай і часто мерзлу, картоплю, буряки, ато й, — значно рідше, — на крупи чи товщ, як того незабутнього разу, коли Степанида Попікарпівна за його, Сороки, стару бритву отримала шматок сала, по який йому, Сороці, випало мандрувати до її помешкання свіжопрокопаною серед снігових заметів вузькою стежкою тієї днини, копи він уже й втратив надію, що взагалі добіжить до Степаниди Полікарпівни.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”